Римо-католицька Церква в Україні – історія

Статистичні відомості про Римсько-Католицьку Церкву
в Україні від Її початків і до сьогодні

Україна має багату і різноманітну спадщину релігійного досвіду і присутності християнства, яке нараховує тисячоліття історії. Початок релігії в Київській Русі в ІХ столітті пов’язаний з постатями Кирила та Мефодія, які першими почали євангелізувати слов’янські землі за допомогою перекладеного ними Євангелія і літургійних текстів на старослов’янську мову, глаголицю, з якої вони ж створили перший алфавіт. Офіційне хрещення Київської Русі відбулось в 988 році, за часів князя Володимира Великого, і після нього наша територія розвивалась як відображення візантійського християнства так і латинської культури, а не лише грецької. І тому доля її християн відображає і зберігає досвід, який походить як зі Сходу, так і з Заходу.
Історія християнства на теренах сучасної Одесько-Сімферопольської дієцезії сягає першого століття нашої ери. За переданнями, першим тут проповідував апостол Андрій Первозванний, близько 97 року в Криму прийняв мученицьку смерть святий Климент, папа римський. 655 року також на території Криму прийняв мученицьку смерть Папа Мартин I, якого римський імператор вислав у Крим через його принципову позицію проти єресі монофелітів. У IX столітті на причорномор’ї побували святі Кирило і Мефодій. Натомість організація Римсько-Католицької Церкви на території сучасної України з її церковними структурами та ієрархією реєструється вже у XI столітті. Бо в 1078–1094 роках у Володимирі-Волинському існувало вже католицьке єпископство. В ХІ ст. на територіях сьогоднішньої Мукачівської дієцезії вже діяло декілька парафій, наприклад у таких місцевостях як Бобове, Ардієво, Дідове, Зміївка, Іванівка, Велика Бігань, Сюрте, Чорнотисів та Виноградів. З 1346 р. вони стають частиною егерської дієцезії. З цього часу починається будівництво багатьох костьолів не тільки у містах, а і в селах. Записи про цей період, що знаходяться в архіві Ватикану, згадують на нашій території більше як 50 костьолів.
Відомо також, що коли під час ослаблення Київського князівства з причини монголо-татарської навали землі України були розділені між трьома сусідніми націями: Польщею, Угорщиною та Литвою то в той період було засновано більше 10-ти дієцезій, які об’єднували 10000 храмів і монастирів. Вже з ХІІІ століття на сучасних теренах України існували різні релігійні ордени Римсько-католицької Церкви. Першими представниками Римсько-Католицької Церкви у Києві були ірландські Бенедиктинці, які близько 1218 року мали вже свій костьол і монастир. 10 років пізніше прибули такі ордени: Орден Святого Домініка (близько 1228 р.) зі Святим Гіацинтом, Францисканці, Брати Менші і Капуцини.
В 1340 році польський король Казимір ІІІ вирішив створити лише на Волині 7 єпископатів з митрополією. В 1358 році була створена Володимирська дієцезія. Першим відомим єпископом, що перебував на Волині, був монах-домініканець Петро. Володимир-Волинський (по-латинському Vladimiria або Lodomeria) був першою католицькою єпископською столицею на Волині. У 1375 році була утворена Галицька архидієцезія з осідком у місті Галичі. В сферу Галицької митрополії ввійшли також дієцезії Тирасполя (Херсону), Кам’янця-Подільського (1379/1384) та Києва (1400). 1412 року осідок Галицького латинського архиєпископа було перенесено з Галича до Львова .
У литовсько-руську добу, а саме в 1428 р., великий князь Вітовт переніс володимирську єпископську кафедру до швидко зростаючого нового центру Волині – м. Луцька. Нову дієцезію по-латинськи стали називати luceoriensis. Першим єпископом луцьким був шостий володимирський єпископ Андрій із Плавки (Сплавський). Луцьке єпископство охоплювало величезні простори – цілу Волинь, західне Полісся, південне і центральне Підляшшя. Тому свого часу ця дієцезія називалась Луцько-Брестською, а від 1797 р. – Луцько-Житомирською. Дієцезія з центром у Луцьку була найбільшою у тодішній польсько-литовсько-руській державі і відігравала помітну роль у супільному та релігійному житті. Тому свого часу Луцьк називали “Римом Сходу”, підкреслюючи виняткове становище міста в житті Католицької Церкви.
В 1619 році Київська дієцезія нараховувала 19 парафій, в 1724 – 21, в 1772 – 31, в 1793 – 43. Підлягав їй також чернігівський архідіяконат. Під кінець XVIII століття в Київській дієцезії було 38 римсько-католицьких святинь і публічних каплиць (21 чернечих, 12 обслуговуваних дієцезіальними священиками і 5 філіальних храмів). В 1798 вона була з’єднана з частиною луцької дієцезії і становила луцько-житомирську дієцезію .
Після розподілу України між Польщею і Росією, що відбувся в 1667 році, релігійна ситуація складалась згідно з принципом “cuis regio eius religio” (чиє царство, того й релігія). В східній Україні, таким чином, латинський обряд було обмежено, в той час як в її західній частині розвивалась Церква візантійського обряду. Однак за кількістю католики латинського обряду були на другому місці після православних. У складі Католицької Церкви латинського обряду в Україні на землях окупованих царською Росією знайшлися дієцезії Луцька, Кам’янецька та Київська, які налічували 430000 вірних .
12 лютого 1769 року цариця Катерина ІІ суворо заборонила пропаганду католицизму. В 1795 р. імператриця скасувала всі римсько-католицькі дієцезії: більшість території Луцької дієцезії відійшла до Пінської дієцезії, частина – до Летичівської. Потім, в 1798 р., було об’єднано Луцьку і Житомирську дієцезії (1797 р.) і створено Луцько-Житомирську дієцезію, а згодом ординаріям цих земель було підпорядкована і Кам’янецька дієцезія (1883 р.). Кам’янець-Подільський став центром Кам’янецької і Самогітської дієцезії, якій були підпорядковані кілька суфраганних дієцезій. Згодом Кам’янецька та Самогітська дієцезія була розділена, Кам’янець-Подільський знову став центром Кам’янецької. Статус Кам’янця в Російської імперії був підтверджений в конкордаті між Святим Престолом і Росією 3 серпня 1847 року.
Наступним кроком було спростування статуту храмів і монастирів Римсько-Католицької Церкви (1798). Влада закрила школи, садки і лікарні, якими керувала Церква. З цієї причини кількість римсько-католицьких храмів в усій східній Україні в 1832 році не досягала й 300. Були закриті катехетичні школи і заборонені католицькі свята .
Згідно з декретом царя Олександра І католики підпорядковувались Міністерству Закордонної Освіти і, отже, трактувались як іноземці. Закон від 23 листопада 1832 року ухвалив також цензуру католицьких релігійних книг і заборонив шлюби з православними. Щоб залякати мирян, уряд створив систему покарань для використання в суперечках з так званими “неслухняними” і, за 10 років, зміг позбавити роботи в парафіях більше 100 священиків. За наказом режиму було осквернено вівтарі; католицькі храми латинського обряду, яких в центрально-східній Україні було близько 1000, перетворили в магазини; близько 300 священиків було засуджено і кинуто до в’язниць. Закрито 146 католицьких парафій, 52 філіальних парафій і 240 костьолів, які було передано Православній Церкві за наказом уряду . Миряни – католики не мали права працювати в урядових установах, в юридичній сфері або в міській управі, а також в поліції.
В Україні на той час налічувалося 30 різних чернечих орденів, що становило 60% всього кліру. В 1875 році на території України існувало 73 чоловічі монастирі (937 монахів), які активно розвивались. В період з 1914 по 1918 рік вони налічували вже 1721 осіб . В 1914 році жіночих монастирів було 343 (2634 сестри), які виконували важливу соціальну роботу: допомагали сиротам, опікувались бездомними, неповнолітніми матерями, проводили катехези в школах.
Незважаючи на жахливі переслідування протягом століть зі сторони царя, Римсько-Католицька Церква змогла, однак, продовжити своє існування і мати різні учбові заклади: дві семінарії для священиків (в Житомирі та Саратові) з багатою харитативною і освітньою спадщиною. В 1904 році налічувалось 1158 парафій, 1491 костьол, 1359 каплиць, 2194 священики і близько 2 мільйонів вірних .
В 1917 році була відновлена папою Бенедиктом ХV скасована раніше, за царя, в 1866 році дієцезія в Кам’янці-Подільському. На той час Римсько-Католицька Церква мала 3 дієцезії, що знаходились на територіж сучасної України (Луцьк-Житомир, Кам’янець – Подільський, Тирасполь) .
Уже на початку 1918 року в Луцько-Житомирській дієцезії було зареєстровано 365 священиків РКЦ. Число вірян зросло до 846,2 тис. осіб, зокрема понад 373,7 тис. католиків мешкало у Волинській губернії, 319,7 тис. – на Поділлі, майже 152,8 тис. – на Київщині.
Радянська тоталітарна система, прагнучи виправдати свої соціальні та економічні поразки і застосування терору щодо своїх громадян, в цьому випадку шукала ворогів як зовнішніх, так і внутрішніх. Так, католицька Церква в Україні стала “ворогом номер один радянської та комуністичної системи” . Щоб цілковито знищити Церкву, влада використала різноманітні способи: пропаганду, обмеження свобод, арешти, засудження на великі строки до в’язниць священиків та найактивніших вірних, процеси та екзекуції. Остаточною метою мало бути цілковите знищення католицької Церкви в СРСР. Головний удар був спрямований на знищення церковної єрархії. Єпископів і священиків. До речі, в документах історії СРСР зазначається, що серйозне “католицьке протистояння” тривало більше чотирьох років – з 1918 по 1923 – коли ще були на волі католицькі єпископи, а після їх засудження, релігійне життя проходило вже в конспіративній і підпільній формі.
В 1923 році католицька Церква в радянській Україні мала 4 адміністративно-пасторальні одиниці:
1. Житомирська дієцезія, що оточувала Україну на півночі і район Києва на півдні, нараховувала 350000 вірних, 107 храмів і близько 60 священиків. До 1925 року нею керував отець Теофіл Скальський, генеральний вікарій єпископа Ігнатія Дуб-Дубовського, (вигнаний в Польщу з 1920 р.). На короткий період з 1925 по 1926 роки ця дієцезія була довірена єпископу Адольфу Шельонжку з Луцька.
2. Кам’янець-Подільська дієцезія на південному заході України з 300000 вірних, 110 храмами, 40 священиками. До 1926 року нею керував за посередництвом своїх генеральних вікаріїв єпископ Петро Маньковський, який з 1920 року знаходився в Бучачі.
3. Тираспольська дієцезія, що обіймала південь України (Одеса), сучасну Автономну Республіку Крим і Поволжя. Вона налічувала більше 300000 вірних, 140 cвятинь і близько 120 священиків. Її ординарій єпископ Йосип Альойзій Кесслєр з 1920 по 1926 рік знаходився за межами СРСР, тому його повноваження виконували генеральні вікарії. Дієцезія охоплювала різномовну територію, яка налічувала в 1919 році 180 священиків, що походили з різних країн: 132 німці, 28 поляків, 10 грузинів, чотири литовці, два французи, двоє росіян, один італієць та один священик халдейського походження.
4. Апостольський вікаріат Криму і Кавказу, що виник на півдні Тираспольської дієцезії з 30 священиками, 50 храмами і 70000 вірними .
Внаслідок більшовицької революції посилилася еміграція католиків. Біженці втікали до Польщі, Литви, Латвії та Франції, внаслідок чого був підписаний договір миру між Польщею і радянською Росією 18 березня 1921 року. Через збільшення кількості біженців серед вірних польської національності з України у зв’язку з радянським терором, чисельність католиків на західних територіях сучасної України зросла до 1600000 осіб. Колишній ординарій Тираспольської дієцезії, архієпископ Едвард Ропп говорив, що на той час налічувалося близько 2 мільйонів вірних. Та той час було 643 парафіяльних та філіальних костьолів, ораторій, каплиць, де виконували своє служіння близько 600 священиків латинського обряду різних національностей: польської, німецької, вірменської, російської, української і французької. Двадцять років (1918-1938 рр.) переслідувань, арештів, заслань в табори Далекого Сибіру, вбивства і політичні тюрми спричинилися до майже цілковитого знищення цієї численної групи священиків, з якої залишився десяток осіб.
Після обвинувачень, пред’явлених священикам і єпископам у березні 1923 році, Католицька Церква залишилася без жодної ієрархії, щоб могти виконувати своє послання на такій величезній території, і аж до падіння комунізму була невизнаною та позбавленою авторитету з боку влади. З цього приводу в 1923 році Юлій Лещинський, редактор урядового кур’єра, з гордістю писав: “Після цього процесу більшовицька революція поклала кінець віруючим!”.
Незважаючи на нестачу єпископів, церковна юрисдикція на території СРСР продовжувалась і була підтримувана ще протягом десяти років. Єпископи, що були вигнані з Радянської України і ховалися в Польщі (єпископ І. Дуб-Дубовський з Житомира, єпископ П. Маньковський з Кам’янця-Подільського) та в Бессарабії (єпископ Г. Кесслєр), а на заміну їм були номіновані генеральні вікарії. На той час в Україні функціонували 253 костьоли й каплиці, було близько 300 священиків, існували 43 чоловічі й жіночі монастирі, 68 учнів навчалися в католицьких семінаріях, зосереджених на Правобережжі, у Подільській, Волинській і Київських губерніях, де частка релігійних католицьких інституцій досягала 5-6%.
Після жовтневого перевороту і війни величезні території Луцько-Житомирської дієцезії в 1921 р. за Ризьким договором були поділені між Польщею і радянською Росією. Оскільки Луцьк залишився в межах тогочасної Польщі, то в 1925 році папа Пій XI відновив окрему Луцьку дієцезію. Парафіяльна мережа дієцезії, яка значною мірою була знищена царською владою, швидко розвивалася: якщо на початку 20-х років в дієцезії було 94 парафії, то напередодні ІІ Світової війни їх стало 167.
В 1939 р. Радянський Союз окупував Волинь. Розпочалися репресії серед духовенства та віруючих, масові вивезення населення. Потім, після фашистської окупації, терору і трагічних подій 1943 року, внаслідок яких загинуло багато католиків, а згодом експатріації людей до Польщі, залишилися і вижили незначні групи віруючих. Душпастирі розділили долю вірян. Так, з 254 священиків Луцької дієцезії різного роду репресіям було піддано 188, трагічно загинув під час війни 51 священик, у німецьких та радянських таборах перебувало 41, інших видів терору (арешти, допити, катування) зазнало ще 16 священиків, 79 священиків були примушені до виїзду. Останнім римсько-католицьким єпископом у Луцьку був Адольф Шельонжек. Після арешту та перебування у київській в’язниці в 1946 р. (єпископу на той час було 80 років) останнього луцького єпископа вигнано до Польщі.
Після завершення Другої світової війни до УРСР було приєднано 1/3 території тодішньої Перемишльської дієцезії (бл. 7000 км²), де на 1939 рік функціонувало 70 парафій (відповідно 70 парафіальних та 100 філіальних костьолів) об’єднаних в п’ять деканатів (дрогобицький, мостиський, рудецький, самбірський та вишневський). Тут мешкало 197 000 римо-католиків, та працювало 130 дієцезіальних священиків і 52 ченці-священики. Після кількох хвиль обміну населенням, число римо-католиків на цій території суттєво зменшилося, і залишилося бл. 20 священиків. Надалі ці території були приєднані до Львіської архидієцезії.
На 1 січня 1956 року храмів в Україні поменшало на 72. Якщо на початку 1945 року в західних областях республіки існувало 1099 римсько-католицьких громад, у яких працювало 754 священиків і один єпископ, то наприкінці року залишилося 227 громад і 135 священників. У східних регіонах, навпаки, протягом 1945 року католицьких громад навіть побільшало – від 45 до 111, хоча кількість священнослужителів зменшилася майже вдвічі, до 11 осіб: отцям доводилося обслуговувати по кілька громад. Загалом у повоєнні часи було зруйновано понад 200 католицьких храмів. Тривали арешти священиків, було заборонено реєструвати громади, до яких належало менше за тисячу вірних. У цілій Львівській архідієцезії діяли 13 святинь, на території Тернопільської області – три, на Буковині — одна, на Івано-Франківщині не було жодної. На початку 80-х років на Західній Україні працювало всього 87 священиків. За ними невідступно стежили державні спецслужби, їм забороняли проводити богослужіння, сповідати й уділяти таїнств.
На 1991 рік ситуація змінилася настільки, що Апостольський Престол відважився відновити структуру Католицької Церкви на території України. Рішення, яке 16 січня 1991 року ухвалив Святіший Отець Йоан Павло ІІ, мало наслідком те, що переслідувана доти Католицька Церква в Україні почала розвиватися відкрито. Ще під час розмови з Президентом Радянського Союзу Михайлом Горбачовим Папа сказав, що не може забути про кілька мільйонів українських католиків латинського та візантійського обрядів, які позбавлені можливості офіційно визнавати свою віру. Того пам’ятного дня папа Йоан Павло ІІ відновив римо-католицьку ієрархію в Україні, призначивши єпископів для трьох дієцезій: Львівської, Камянець-Подільської і Житомирської, які обійняли територію цілої України.
На сьогоднішній день Римсько-Католицька Церква в Україні нараховує більше 1000 парафіяльних спільнот і має більше 1 мільйона вірних, що знаходяться на території однієї Львівської митрополії, в склад якої входять 7 дієцезій:

Львівська Архідієцезія відновлена 16 січня 1991 — завдяки Папі Йоану Павлу ІІ. Вона охоплює Волинську, Івано-Франківську, Львівську, Рівненську, Тернопільську та Чернівецьку області, які історично відповідали довоєнним дієцезіям — Львівській (за винятком Любачівської території, яка залишилась у Польщі), Луцькій та частково Перемишльській (Польща) і Ясській (Румунія). Волинська і Рівненська області у 1996 р. відійшли до відновленої Луцької дієцезії. Сьогодні на теренах архидієцезії, окрім місцевих і приїжджих світських священиків, працюють представники 12 чоловічих та 22 жіночих Чернечих Чинів і Згромаджень. Територія охоплює площу 68000 км², де розташовані понад 109 парафій (307 костьолів та каплиць), які відвідують понад 154000 вірних. 140 священиків виконують душпастирську працю (95 дієцезійних, 45 чернечих). Слід відзначити що з 1992 по 1996 рр. до складу Львівської архидієцезії належали також Волинська та Рівненнська області, що в 1992—1993 рр. утворювали Волинський деканат. 14.10.1993 його розділили на Луцький і Рівненський, що в 1996 році були об’єднані в Луцьку дієцезію.

Кам’янець-Подільська дієцезія з центром в Кам’янці-Подільському. Заснована 1378 року. У 1865 р., ліквідована російською владою. У 1883–1918 роках вона мала статус Апостольської адміністратури. 22 вересня 1918 року Кам’янецька дієцезія була відновлена. Друге відновлення дієцезії відбулося 16 січня 1991 року, коли єпископом Кам’янця став Ян Ольшанський. Від 4 травня 2002 року дієцезіальним єпископом є Максиміліан Леонід Дубравський. Територія дієцезії має площу 47 100 км² і охоплює Хмельницьку і Вінницьку області. У дієцезії налічується близько 350 тисяч католиків та 200 священиків.

Київсько-Житомирська Дієцезія – була відновлена 16 січня 1991 року папою Йоаном Павлом II й охоплює територію 4 областей Держави (Житомирська, Київська, Черкаська, Чернігівська) та займає площу 222.300 км². На сьогоднішній день на території діє цезії знаходиться 163 парафії, 180 священиків і 350000 вірних.

Мукачівська дієцезія як продовження Сату-Марської дієцезії, яка була заснована 9 серпня 1804 року. Ця дієцезія крім Сату-Марської області, містила в собі такі області, як Мараморошську, Угочанську та Унгську. В 1930 році із закарпатської частини дієцезії утворилася Апостольська Адміністрація з центром у місті Ужгород. Святий Престол об’єднав парафії Сату-Марської дієцезії, які знову із Закарпаття потрапили в Угорщину з Меркською Апостольською Адміністрацією, яка знаходилася на Угорській території. За паризькою угодою миру (10 лютого 1947 року) Сату-Марську дієцезію поділили на чотири частини. У Чехословаччині залишилось 13 парафій, в Угорщині 27, в Закарпатті 40, а в Румунії 55.
Радянський терор не обійшов і Закарпатську Римсько-Католицьку Церкву, яка також і тут зазнала багатьох втрат. 28 березня 1992 року Святий Престол призначив Ординарієм Закарпатської Римсько-Католицької Церкви архієпископа Антоніо Франко, Апостольського Нунція в Україні. За рішенням Святого Престолу 14 серпня 1993 року була утворена Римсько-Католицька Апостольська Адміністрація Закарпаття. 7 жовтня 1997 року Святійший Отець призначив Майнек Антала ординарієм Римсько-Католицької Апостольської Адміністрації Закарпаття а 27 березня 2002 року він став першим Єпископом Мукачева для римо-католиків. На сьогоднішній день територія дієцезії складає 12.777 км². Дієцезія має 98 парафій і філій, в яких працюють 40 священиків для 60000 віруючих.

Одесько-Сімферопольська дієцезія з центром в Одесі. Заснована 4 травня 2002 року шляхом виділення зі складу Кам’янецької дієцезії. Дієцезія охоплює території Криму, Одеської, Миколаївської, Кіровоградської і Херсонської областей, як продовження Херсонської римсько-католицької дієцезії, заснованої 1847 року, що охоплювала території Херсонської, Єкатеринославської, Саратовської, Кримської, Астраханської губерній, Кавказьке генерал-губернаторство й Бессарабію. Після Могилевського архієпископства це була найбільша дієцезія в Російській імперії. Однак, через протести православного єпископа, формальний центр дієцезії було перенесено у Тирасполь, дієцезію назвали Тираспольською. 1917 року Тираспольський єпископ Йосип Кесслер вирішив зробити Одесу місцем перебування єпископа. В часи радянського панування Католицька Церква на теренах СРСР зазнавала гонінь, слідом за іншими католицькими дієцезіями 1924 року Тираспольська дієцезія припинила своє існування до розпаду ССР у 1991 році. Лише з поваленням радянського режиму частина історичної Тираспольської дієцезії, що опинилася у складі України за розпорядженням папи римського Йоана Павла ІІ була спочатку включена до складу Кам’янець-Подільської дієцезії, а в 2002 році її південно-східна частина виділена в окрему — Одесько-Сімферопольську дієцезію.
Територія дієцезії має площу 138 000 км ². У ній налічується близько 50 тисяч католиків, 40 священиків і 44 ченці.

Харківсько-Запорізька дієцезія. Її юрисдикція поширюється на структури Римсько-Католицької Церкви у Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Луганській, Полтавській, Сумській і Харківській областях. Створена Святішим Отцем Йоаном Павлом ІІ 4 травня 2002 р.Площа дієцезії складає 196.300 км². На її території знаходяться 51 парафії в яких працюють близько 40 священиків, що служать для 70000 мирян.

Луцька дієцезія створена великим князем литовським Вітовтом у 1428 році. 18 травня 1996 року — папа Йоан Павло ІІ відновив луцьку дієцезію, її апостольським адміністратором призначено митрополита Мар’яна Яворського. Дієцезія складається з двох деканатів — Луцького (Волинська область) та Рівненського (Рівненська область). Територія дієцезії має площу 40 300 км ². В дієцезії нараховується близько 50 тисяч католиків, 38 парафій, 22 священика і 19 ченців.

Джерела:
S. NABYWANIEC, Patrocina świętego Wojciecha w metropolii lwowskiej od XIV do XX wieku, в: Resovia Sacra. Studia Teologiczno-Filozoficzne Diecezji Rzeszowskiej 6, Muzeum Historii Polski 1999, cc. 223-252.
J. SKARBEK, Kościół rzymskokatolicki na Białorusi i Litwie w XIX i początkach XX stulecia, Muzeum Historii Polski 1999, Sympozjum 3/1(4), cc. 7-28.
A. M. AMMANN, Storia della Chiesa Russa e dei paesi limitrofi con tre carte geografiche, Torino 1948, c. 406.
B. KUMOR, Ustroj i organizacja Kościoła polskiego w okresie niewoli narodowej 1772-1918, Krakow 1980, s. 18-19.
M. LARAN, Russie-URSS 1870-1970, Paris 1973, c. 26.
N. L. CHIROVSKY, Old Ucraine. Its socio-economic History, Madison 1966, с. 42.
J. KURTYKA, Rzeszowski Jan h. Półkozic (1345 lub 1346—1436) // Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk — Łódź: Polskа Akademja Nauk, 1992—1993. — Tom XXXІV, c. 68.
Інші діє цезії це: Могилів, Мінськ, Вільно і Змудськ, в: B. KUMOR, «Kościół i katolicy w cesarstwie rosyjskim (do 1918 roku)», в Odrodzenie Kościoła katolickiego w byłym ZSRR, Red. Ks. E. Walewander, Lublin 1993, с. 30.
М. Грушевський, Історія України-Руси. — Т. V. — с. 428.

Залишити відповідь

Закрити меню