VI.В’язниці і допити

вязниці

Багато тих, кого тримали в концтаборах Джезказгану, призначених лише для політв’язнів, свідчать, що кожного дня офіцери давали солдатам, що заступали на вахту, такий наказ: “Воины, помните, что вы смотрите за наиболее злостными врагами страны”. Отець Гілярій Вільк пригадує, що під час шикування його називали “папським фашистом” і: “… страшенно зневажали мене та інших священиків за нашу вірність Наступнику Святого Петра та Римським Єпископам”[i].

Отець Владислав Дворецький був заарештований в 1922 році в Кам’янці-Подільському за те, що сховав дорогоцінні літургійні речі під час однієї з конфіскацій. Був засуджений до смертної кари як найгірший ворог робочого класу. Висланий у табір, залишився назавжди інвалідом від тортур і вже ніколи не міг пересуватися без сторонньої допомоги. Парафіяни описали Польському єпископату, зокрема, кардиналові Августу Хльонду, життя священика так: “Життя цього мученика дуже важке. Він страждає не тільки фізично, а й весь час боїться, щоб не вислали знову. Він позбавлений не лише будь-яких зручностей, але найнеобхідніших засобів до існування. Люди бідні і залякані; не мають змоги або ж бояться йому допомагати, і тому священик ризикує померти з голоду і холоду”[ii].

Отець Фелікс Лубчинський був затриманий сім разів: востаннє 13.04.1927 році в Москві. В кримінальних актах читаємо: “Відважний та стійкий священик, не боїться нікого і нічого. Висланий на десять років на Соловки, внаслідок тортур має ослаблену нервову систему”[iii]. Після ув’язнення на острові Анзер захворів на рак мозку і помер у віці 45 років. Серед найактивніших був в’язень з Соловків, отець Макарій Каровець. КДБ 13.01.1930 року шукало його, щоб виселити, не зважаючи на його думку. В протоколах його допитів читається: “Я був у таборі протягом дванадцяти років і хотів би прожити стільки ж років в Україні; якби Бог мені дозволив працювати там, пішов би пішки”. Бог вислухав ці молитви: він дійсно отримав призначення до міста Шаргорода в Україні, куди добрався човном по Єнісею. З 950 осіб, що були вислані разом з ним, залишилися в живих тільки 50[iv].

Ось спогади іншого священика: “Ми, священики, майже вже всі старі і непрацездатні, wiaznyci02найчастіше призначені до важкої роботи, як-от, наприклад, копати фундаменти під будинки в замерзлій землі або взимку перевозити різні речі на відстань 15 км. Часто нас змушують сторожувати протягом шістнадцяти годин зимою назовні приміщення, без перепочинку. Після важкої праці потрібно відпочити, але в нашому будинку для кожної особи є менше 1/16 м3 повітря, необхідного для життя”[v].

Для знищення духовних осіб влада створила спеціальні в’язниці, що знаходилися в Сокольниках біля Москви, в Лефортово, в Бутирках, на Луб’янці у Москві, в Києві, Харкові та Ярославлі над Волгою. Чисельність переслідуваних невпинно зростала, особливо у 1932 році, коли розпочалася “п’ятирічка атеїзму”, метою якої, між іншим, було знищення усіх Церков і віруючих та “знищення ідеї Бога”. У 1937 році налічувалось 200000 випадків репресій зі 100000 смертних вироків. 5 березня 1937 року Пленум Центрального Комітету КПРС санкціонує поширення масового терору. Священики з Волині, перебуваючи в 30-х роках у в’язниці на Лук’янівці в Києві, стверджували: “У маленькій келії під землею, нас було 8. В келії ми разом відмовляли розарій, співали великопостних пісень, пісень до Матері Божої, проводили уроки: отець Буковинський з історії, Джепецький – з теології та догматики… Я розказував про соціальні проблеми нашої діяльності в Католицькому Товаристві Молоді”[vi]. Після винесення вироку ГПУ відправило священиків у найбільш суворі концтабори. Підтвердженням цього є лист отця Кучинського: “Одного дня вислали отця Буковинського на Урал, невдовзі те ж саме трапилося й зі мною”. У концтаборі ГУЛАГу знаходилися вбивці та інші злочинці. Тільки-но туди прибув отець Кучинський, вони пограбували його, а через те, що захищав свої скромні речі, його побили так, що той знепритомнів. Голод настільки докучав, що деякі в’язні їли луску і голови тюльки, знайдені на смітнику.

Отець Йосип Кучинський в 40-х роках був змушений працювати мотикою і лопатою в таборі у Воркуті, поблизу Північно-Льодовитого океану. Часто також мусив косити, стоячи у воді. wiaznyci03Нерідко в кущах можна було знайти рештки померлого в’язня, викинутого туди кимось з працівників кладовища, що не хотіли копати яму в замерзлій землі. Отець Федорович виконував працю шевця і в 1947 році писав: “Знову пишу вночі. Вчора була неділя, а я не знайшов навіть вільної хвилинки, щоб написати. Після дванадцяти нам змінили умови праці, і всіх нас, непрацездатних, посадили за машинки, щоб робити каблуки для жіночого взуття. Вранці до сьомої роблю все, що є можливим і необхідним, а потім до сімнадцятої працюю. За цей час мені вдається зробити сім каблуків, але вимагається сімнадцять. Згодом буде швидше і легше. wiaznyci04Молотком б’ю пальці, але ран вже менше. Лікар, до якого я звернувся щодо пальців, які погано згинаються, відповів мені, що скоро звикну”[vii]. О. Зигмунд Галунєвіч до своєї сестри Ванди в одному із листів від 26.04.1947 писав: «Дорога Вандо! У моїй медичній картці зазначається, що немає жодної зміни – ні на краще, ні на гірше. На краще не надіюсь, бо для цього мені необхідні, в першу чергу, їжа та лікування. Дякую   Богові за те, що не почуваюсь ще гірше. Три місяці безперервної праці вшахті дали мені в додаток цю інвалідність (грижу), яку можна вилікувати лише операцією; до цього додалась неможливість працювати протягом шести місяців, тому що з 1 листопада 1946 року по квітень 1947 року залишусь у лікарні. Я хворію також на гастрит, але до цього часу жодних позитивних наслідків. Обмороження пальців рук через те, що працював у кар’єрі в морози залишило сліди: з болем рухаю лише вказівним і мізинним пальцями на лівій руці. Вранці мені особливо важко розігнути руку, навіть якщо роблю масаж. Запалення легенів і бронхіт є хронічними хворобами, так що мені зробили рентген легенів, щоб виключити захворювання на туберкульоз, але температури я не маю. Пробую не сердитись і не втрачати відваги, і це вдається: “Не сумнівайся, не переживай, не піддавайся, знось усе в християнському і священицькому дусі як покуту, жертву, і Бог тобі винагородить”, – говорю сам собі і так рятую нервову систему. У важкі хвилини закликаю Провидіння і прошу дати відчуття Його допомоги. Це не брак довіри, це лише прохання збільшити мою віру, зміцнити переконання, що Він мене підтримує. У ранковій молитві думаю про моє щоденне життя, про нереальність якихось змін, про знаки, які дав мені Бог і які важко порахувати, бо їх багато, і так, з новими силами хапаюсь з вірою за Нього, готовий на кожне страждання, але не зрікаючись його ніколи. Нехай Бог дасть мені цю благодать»[viii].

Часто люди спали в шинелях; їли гнилу картоплю і хліб без солі. wiaznyci05В шахті були змушені працювати на вісімдесятиметровій глибині. Отець Андрій Гладисевич пам’ятає, що одного разу о дев’ятнадцятій вечора вони закінчили працювати. Не встигли повечеряти, як їх вже покликали на перекличку і насміхалися з них, даючи розпорядження марширувати в строю і вітати начальників. Після такого приниження частину з них знову вислали на нічні роботи, так звані “роботи нічного штурму”. Занурені в холодну воду аж по пояс, при сильному вітрі, вони змушені були ловити в воді уламки дерев. Отець Хоміцький на засланні у Воркуті працював в другу і третю зміну під час полярної ночі, на більш як 40-градусному морозі, який проникав через подерте вбрання – розвантажував вагони, які прибували з півдня з мерзлим піском, і мусив робити це дуже швидко, тому що вагони не могли довго стояти на коліях. Вони виконували цю працю утрьох, по черзі йдучи розігріти ноги. В хвилини відпочинку всі збиралися вкутку вагону і разом зі священиком просили “Утішительку терплячих”, щоб мати силу вижити і повернутися на батьківщину. Після мізерної їжі, постійно голодні, засинали на голих ліжках до підйому: “Вставати!” Зазвичай спали по черзі, так, щоб зимові чоботи, які клали під голову, онучі, якими обмотували ноги, а також шапку і рукавиці міг уживати інший.

Е. Ніконов розповідає про драматичну долю в’язнів в таборі, як були знесилені довгою подорожжю, ретельним обшуком, розгублені через нахабство нових охоронців і змушені без жодних заперечень слухати всі розпорядження. Це було жахливе видовище – бачити священиків і єпископів в сутаннах, стареньких монахів, а також відомих науковців, що безперервно марширували під команду якогось негідника з числа тих, що найбільше ганьбили Боже Ім’я, працювали без відпочинку, аж до цілковитої втрати сил, під постійний крик бригадира, що   змушував їх навантажувати на купу накопичені відламки. Всі рухалися, як атоми – без почуття часу і простору, неспроможні зрозуміти, скільки годин працювали, був день чи була ніч і відрізнити білі ночі від дня.

wiaznyci06Більшість священиків тримали у в’язниці для політичних злочинців у Ярославлі над Волгою, яка славилася своєю жорстокістю ще з царських часів. В’язня везли на вантажівці з охороною 5 міліціонерів. Він лежав на підлозі долілиць з руками, зв’язаними за спиною. На спину клали запасне колесо. В цій позі він нічого не бачив і не знав, у якому напрямку його везуть. Здогадувався, що вже прибули на місце по скрипу гальм та по стуку дверей, що відкривалися. Потім в’язня вели вниз, і він знов був змушений переносити тортури. Його вели в кімнату, роздягали догола і обшукували. Забирали все, що мав. Якщо хтось мав із собою щось із їжі, це одразу забирали і викидали на смітник. Все фіксували в протоколі. В’язня брили, і після душу голого вели до коменданта табору. Останній перевіряв особисті дані, цікавився станом здоров’я; далі читав довгий список наказів, які в’язень повинен був виконувати. Далі давали в’язневі вбрання і вели його в одиночну або групову камеру. Від в’язнів вимагали дотримуватися цілковитої тиші. При необхідності вони могли висловити свої прохання пошепки. Також вимагалося стояти під вікном з руками за спиною під час ранкової і вечірньої перевірки; дивитися в очі перевіряючому і відповідати на його запитання лише пошепки; ніколи не задавати запитань, не називати своє ім’я та прізвище, а лише номер, отриманий при прибутті до в’язниці. Щоднязобов’язувала прогулянка. Гуляли завжди зі своїм номерним знаком, незважаючи на погодні умови, опустивши очі. Їм давали пісну їжу: на обід якусь юшку, горох, салат, шматочок м’яса або риби. Рано і ввечері давали тільки шматок хліба, іноді з варенням або буряком, та ячмінну каву, злегка підсолоджену. Якщо хтось не їв, страву необхідно було повернути, пояснивши, чому не з’їв. Можна було піти до бібліотеки, щоб почитати дитячі книги – не було ні журналів, ні часописів. Можна було надіслати додому одну поштову листівку, з вже готовим текстом, раз на два або три місяці. У багатьох після одиночної камери зазнавала негативних змін психіка та поведінка. “Він говорив лише тихо, шукав самотності, спокою та ізолювався від інших”[ix].

Непокірних переводили до карцеру: кімнати з залізними стінами та стелею, низької та вузької, де ліжком була металева дошка без матрацу. Ув’язненого, перш ніж кинути сюди, повністю роздягали, і раз на добу давали шматок хліба (300 гр) та склянку теплої води. В таких умовах ніхто не витримував більше десяти днів; потім переводили до лікарні, де тримали до одужання. За найменше порушення в’язнів били і закривали у “кабіни” – камінні кімнати, без обігріву, де тримали їх до того часу, поки ті не “виправлялися”. Після “кабіни” 90 % в’язнів хворіло на запалення легенів і бронхіт.

wiaznyci07 Ось опис спогадів отця Новіцького про час, проведений у цій камері: “Не можна стукати у двері, треба чекати. поки наглядачеві захочеться відкрити віконце. Мене, за те що застукав після тижневого ув’язнення, на добу закрили в карцер, дякуючи Богові, що всього на добу. За час мого ув’язнення двічі нашу камеру позбавляли на цілий місяць прогулянки, тобто світла і чистого повітря. Перший раз за те, що ми сказали, що у хлібі повно піску, а другий раз – за те, що не їли суп, в якому було безліч білих черв’яків”[x].

Отець Йоан Жмигродський розповідає про 1930 рік: “В’язниця починалася з шафи. Людину, щойно арештовану, ще достатньо сильну і спроможну сперечатися та відстоювати власну гідність, зачиняли в цій шафі, де була лише слабка лампочка і стілець, а часом доводилося і стояти в темряві. Так її тримали добу в повній тиші. При перших ознаках, що людина ламається, починалися допити. Деякі в’язні ображали суддю та інструктора. Ця помилка дозволяла переслідувачам немилосердно знущатися над ув’язненими. На аркуші – напис олівцем до судді, товариша Градова, священиком Жмигродським після багатьох допитів: “Перебуваю в жахливому стані, не сплю вже 8 діб, не можу нічого їсти, бо дуже болить шлунок. Прошу змилосердитися наді мною. Не маю навіть копійки, а ви маєте мої 20 рублів. Скільки раз я вже вас просив дати їх мені на ліки, але безрезультатно. Жмигродський”[xi].

Також отець Андрій Гладисевичбажав залишитися і радше бути заарештованим, ніж покинути своїх людей. Дійсно, коли в ночі жінка одного офіцера прийшла, щоб його попередити, що влада вже видала декрет на його арешт, і радила йому відразу втікати, він не втік і так розпочалась його Хресна Дорога. Спочатку його судили у Володимирі-Волинському, згодом у Луцьку. Вдень і вночі його піддавали тяжким тортурам: встромляли голки під нігті. В боксі, де неможливо було навіть сидіти, де вода капала на голову і замерзало вбрання, людина не витримувала і розпочинала бити в двері, щоб її забрали звідти. В цей спосіб КДБ змушував о. Андрія до співробітництва. Процес тривав майже півроку. Тримали отця в страшній в’язниці, де на стінах було повно крові від бліх, що кусали його[xii].

Для священиків концтабір і заслання мали глибоке і укрите значення: Їхнє страждання, заплановане Божим Провидінням, було нагодою, щоб нести допомогу іншим. Ось один з багатьох прикладів: Отець Йосип Кучинський, що працював у Дніпродзержинську, був засуджений у 1945 році на 10 років. Після виходу з в’язниці знову почав проголошувати Слово wiaznyci08Боже в Казахстані, й через два роки знову отримав строк на сім років. Наскільки глибоко він цінував свою священицьку працю, особливо серед поляків у Казахстані, які не мали священика протягом багатьох років, можна відчути в таких його словах: “Важко, справді важко йти знову на сім роківдо в’язниці, просидівши там вже десять, але для людей, що там залишилися, варто сидіти, щоб нести їм Добру Новину”. Згадуючи про своє перебування в концтаборах у Воркуті, пише: “Я все більше переконуюсь, що Бог дозволяє на ці жорстокості владі, щоб дати духову опіку людям, найбільше позбавленим Бога”[xiii]. Деякі друзі отця Кучинського пережили таку ж кару: отець Броніслав Джепецький був засуджений на 15 років в’язниці, отець Владислав Буковинський на 13 років. Ще один священик, котрий провів 16 років у в’язниці пригадує:“Ох, який же довгий рік! Є безліч часу, щоб думати! Це тут робиш триста три рази, коли зриваєшся вранці у бараці, при стоянні на морозі та під час праці на дощі, в час, коли тебе засипає снігом і коли стоїш нерухомий на морозі. Протягом триста тридцяти вечорів очікуватимеш, чи тебе помилують на вечірньому зборі, чи ні. Ранок – ідеш на роботу. Повертаєшся. Думаєш про це, схилившись над шістсотрьомастами мисками юшки. Думаєш на койці під час пробудження і коли засинаєш. Ані радіо, ані книги не перешкоджають, тому що їх, слава Богу, немає. І це не один рік, а десять, двадцять п’ять…”[xiv].

Для тих, хто не був готовий на страждання у в’язниці, ці методи мали велику нищівну силу. Якщо у засудженого була й досить сильна віра, нелегко було перенести тортури. Священиків і вірних допитували вночі, тому що, прокинувшись, людина не може одразу чітко думати, тому є більш вразливою. Погрози, поєднані з недосипанням і сидінням у незручній позі на табуретці, тьмяне світло, страх і невпевненість у завтрашньому дні затемнювали розум, послаблювали волю, робили так, що особа переставала бути собою. В цих умовах людина здатна була визнати все, що кат бажав. Їй говорили: “Якщо ви не щирі у своїх визнаннях – не дозволимо вам спати”.

Часом підступно садили допитуваного на м’якому дивані, що особливо нагадувало про сон. Наглядач, що сидів поруч, бив нещасного ногами за кожним разом, коли той заплющував очі. Ось як один зі свідків описує свої відчуття після тортур: “Паморочиться голова від великої wiaznyci09втрати крові; очі такі сухі, начебто хтось тримає розжарене залізо перед лицем; язик присох до піднебіння від спраги, болить від найменшого поруху; спазми душать в горлі”[xv]. Недосипання було основним способом тортур під час допитів, що відбувалися вночі. Допитувані не спали п’ять ночей на тиждень. Кати ж змінювалися, тому завжди були повними сил і немилосердними. На допитах завжди знаходилося троє урядовців, що працювали трьома “бригадами”. З протоколів знаємо, що в 1930 році допити отця Федоровича тривали протягом трьох місяців з 40 допитами ночами. Він пригадує:«Ввечері я засинав, а через годину-півтори входив солдат і кричав: “Гайда!” Тоді вів мене по коридору до кімнати допитів. У коридорі, коли когось зустрічали, треба було відвертатися обличчям до стіни – це закон в’язниці. Потім починалася розмова. На маленькій круглій табуретці мене тримали аж до опівночі або ще й довше. Декілька разів підряд мене тримали на допиті аж до п’ятої ранку, а вдень спати заборонялося. В один з таких днів я, повернувшись у камеру, став на коліна на матрац біля стіни, щоб трішки помолитись. Наглядач побачив це через вікно і сказав: “Цього не можна. Ти спиш на колінах!”. Після чотирьох неспаних ночей мені видавалось, що миші бігають по стінах, настільки я втомився. Відчував як паморочиться голова: що сталося б зі мною, якби продовжувався цей допит? На щастя, ці тортури цього разу тривали лише 4 ночі. На п’яту я, лежачи на матраці, побачив маленького павучка. Я не люблю павуків, тому що в дитинстві вони мене кілька разів вкусили і я спух, але зараз я подумав: “Який ти хороший, тепер мене не кусаєш. А ці люди набагато гірші від тебе”. В одну з таких ночей до мого судді Мотрічки приїхав інструктор, що мав вигляд ката. Останній дуже хотів мене побачити. Вони розмовляли майже до ранку, а потім сказали один одному: ”О, Федорович помолився і пішов дощ”. Я дійсно молився, коли вони розмовляли між собою. Від’їжджаючи, інструктор запитав: „Ти віриш в Бога?” На мою ствердну відповідь каже: “Отже, є Бог? Він є в тобі?”. Виходячи, він з ненавистю вдарив мене, бо хотів вдарити Бога, що був у мені»[xvi].

Найбільшою мукою, що тривала цілими тижнями, була камера з такою великою кількістю засуджених, що не було навіть вільного місця на підлозі, й вони були змушені топтатися по ногах один одному. Не можна було взагалі рухатись – сиділи на ногах сусідів. Отець Йосип Совінський сидів разом зі 140 особами в Бутирській тюрмі в камері, розрахованій на 25 осіб. в Луб’янці, де була більшість католицьких священиків, на 3 людини був лише метр підлоги. Не було ані вікон, ані вентиляції, тепло тіл і дихання доводили температуру до 40-45 градусів. Усі були лише в трусах, сидячи на зимовому одязі. Тіла знаходилися так близько одне біля одного, що виникали екземи. Залишалися так тижнями без повітря і води, давали лише юшку і чай уранці. “На землю! На коліна! Зняти все з себе!”. Так вирішив режим, отже, в охоронців була абсолютна влада, і ніщо не підлягало запереченню. Роздягнена людина втрачає впевненість у собі, не може розмовляти нарівні з одягненою людиною. Розпочинався допит. Наближалися голі засуджені, несучи в руках одяг. Навколо них були солдати, уважні і озброєні. Що думали в’язні? Може, прагнули бути розстріляними і кинутими у газові камери? Охорона говорила грубо, не кажучи навіть одного слова нормальним тоном. Їхнім завданням було “перелякати і зім’яти”. Пише Олегнович: “Якщо ти поганий громадянин Радянського Союзу, ми тебе змусимо виконувати нашу волю, будеш благати нас на колінах! Не пригадуєш? Ми тобі пригадаємо! Не хочеш писати? Допоможемо тобі! Хочеш подумати? В карцер на 300 грамів хліба!”. Інший солдат говорив так: “Це неправильно. Ти, напевно, пізніше усвідомиш, що більш розумно виконати наші вимоги. Але зрозумієш це досить пізно, коли переламаємо тебе, як цей олівець”[xvii].

Для ченців і священиків у цих умовах найгіршою мукою були сумніви, що находили на них після втоми або знесилення. “Що може вчинити ця групка священиків у концтаборі? Що вони самі можуть вчинити, розкидані по величезній території Радянського Союзу, щоб створити опозицію проти атеїзму і пропаганди проти Церкви і релігії? Як може витримати Церква в цій системі тотального переслідування?”. Число священиків через закриття семінарій щораз зменшувалося. Ті, хто тривав у вірі, або шукав Бога, не наближалися до священиків через страх бути поміченими. Все це чинило неможливим надію на краще майбутнє.wiaznyci10

Отець Ян Ольшанський, будучи настоятелем у с. Маниківцях, пригадує один цікавий факт. Він чув, що в Італії був один монах, що передбачав майбутнє. Отож разом з о. Броніславом Мірецьким, що працював у Підволочиську і Галущинцях, у 1963 році написав йому лист: “Ми переживаємо, невпевнені, не знаємо, що робити серед репресій у Радянському Союзі”. Невдовзі прийшла лаконічна відповідь: “Тривайте!” Цим монахом був о. Піо[xviii].

Отця Кеппаса, засудили тому, що вважали організатором шпигунського угруповання за кордоном і звинувачували у зв’язках з Папою Римським, “найбільшим ворогом Радянського Союзу”. Агенти, щоб добути з нього інформацію, будили священика серед ночі: допитували, били і потім відводили у камеру. І так безперервно. У Хмельницькій області з 16 січня до 19 квітня 1930 року його допитували 27 разів тривалістю близько 6 годин. Розпочиналися допити майже завжди вночі, десь о 22-23 годині. Упродовж цього часу жертву били, мучили, аж поки не засудили на сім років концтабору[xix].

Крім холоду, голоду, фальшивих екзекуцій, недосипання не бракувало і побоїв. Останні були дуже болючі, особливо коли слідчий чоботом бив по кістках ніг. Пригадуючи своє минуле та розповіді інших засуджених, Карпунич Бравен нараховує 52 методи тортур. Наприклад, ламали пальці рук при столі, згинаючи їх у протилежний бік. Інший спосіб: били залізною палицею по суглобах. Іще іншою карою було вибивання зубів. У НКВД в Новоросійську винайдено особливе приладдя для виривання нігтів, під які слідчі спочатку запихали в’язням голки. Також били по спині до крові, а потім виливали на плечі солону воду, або ламали хребет[xx].

У 1973 році в Полонному заарештовано отця Бернарда Міцкевича, тому що міліція під час обшуку знайшла у нього тексти проповіді для батьків: “Потрібно вчити дітей не лише віри в Бога, а й дотримання Божих заповідей”. Отця засудили на три роки в’язниці за антирадянську пропаганду. Для судді це було очевидним, тому що в отця знайдено книгу об’явлень Фатімської Божої Матері, де Богородиця просила, щоб діти молилися за навернення Росії. Отець Міцкевич попросив одну дівчину надрукувати на машинці текст, який не подобався комуністам, але вона не встигла це зробити. Покликана на суд в якості свідка, дівчина детально розповіла про те, що священик сказав їй зробити, і що не могла довести цього до кінця через приїзд міліції. Але це не була акція проти Радянського Союзу. Незважаючи на це, священика засудили. Отець Бернард розповідає про вирок так: «Коли дали мені останнє слово, я сказав, що не прошу помилування, тому що я не винен, але хочу, щоб у Львівській області оголосили війну злу. Мартин Лютер Кінг, вбитий у США за оборону прав людини, сказав, що не важливо, скільки років проживе людина, але важливо, як їх проживе. Думаю, що і у в’язниці людина може бути вільною, як дитина Божа… 20 липня 1974 року оголосили вирок. Удень мого народження 20 серпня 1974 року в газеті “Правда” з’явилась стаття про цей суд, повна неправдивих звинувачень стосовно моєї особи. Під час процесу не лише зал, а й уся вулиця перед судом була переповнена. Після вироку, коли мене везли у вантажівці, молодь кидала червоні квіти в моєму напрямку і кричала: “Отче, ми з тобою!”. Це було зворушливо»[xxi]. У 1953 році після визволення більшої частини в’язнів з ГУЛАГІВ, а також після ХХ з’їзду КПРС, особливої загрози для віруючих вже не було, але страх ще існував і продовжував робити свою справу. Вистачало лише згадати терор, щоб паралізувало волю: “Спомин про терор тяжів на душах, і ніхто не вірив, що Сталіна дійсно вже нема. Не було сім’ї, котра б не постраждала через переслідування, та про це не говорилося вголос. Наприклад, я сам ніколи не пригадував у присутності друзів про в’язницю і концтабір, та й вони ніколи про це не питали. Страх був досить глибоко всередині їх душі”[xxii].

wiaznyci11

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

[i]H. M. WILK OFM Cap, Ty nie zginiesz, Lublin 2001, с. 153.

[ii]M. LENARDOWICZ, Na wyspach tortur i śmierci. Pamiętnik z Sołówek, Warszawa 1930, cc. 51-54.

[iii]Documenti, La Chiesa romanocattolica, 27451 P. F. in Archivio Segreto dei Bolsceviki dell’Ucraina, f. D. 5432, c. 12.

[iv]F. OLECHNOWICZ, Prawda o Sowietach. Wrażenia z 7-letniego pobytu w więzieniach sołowieckich 1927-1933, Warszawa 1937, c. 101.

[v]I. OSIPOWA , Duchowni katoliccy na Sołówkach, в AA. VV., Skazani jako „szpiedzy watykanu”. Z historii Koscioła katolickiego w ZSRR 1918-1956, Red. R. Dzwonkowski SAC, Ząbki 1998, c. 124.

[vi]H. DĄBKOWSKI, Kresowi Księża harcerze od Kamieńca Podolskiego do Nowogródka. Kościół rzymskokatolicki na kresowych ziemiach polskich, Warszawa 1929,c. 53.

[vii]T. FEDOROWICZ, Drogi opatrzności…, с. 371.

[viii]T. FEDOROWICZ, Drogi opatrzności…, сс. 49-50.

[ix]R. DZWONKOWSKI SAC, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998,сc. 90-91.

[x]D. NOWICKI, O odprawianiu nabożeństw przez duchowieństwo katolickie, uwięzione na Wyspach Sołowieckich (lata 1925-1932), ms, s.d.

[xi]Interrogatorio, Sacerdoti della Chiesa romanocattolica, в Archivio Centrale delle Associazioni Sociali dell’Ucraina, f. P. 62123, с. 26.

[xii] М. СИВА-КИРІС, Історія життя о. Андрія Гладисевича, Київ 2000, с. 23.

[xiii]T. FEDOROWICZ, Drogi opatrzności, Duchowienstwo polskie w wiezieniach, łagrach i na zesłaniu w ZSRR. Pamietniki i dokumenty, Red. R. Dzwonkowski SAC,Wyd. III, vol. I, Lublin 1998, с. 12.

[xiv]A. SOLZENICYN, Arcipelago Gulag I1: 1918-1956, Milano 1990,с. 603.

[xv]F. OLECHNOWICZ, Prawda o Sowietach. Wrażenia z 7-letniego pobytu w więzieniach sołowieckich 1927-1933, Warszawa 1937,с. 69.

[xvi]T. FEDOROWICZ, Drogi opatrzności…, сс. 106-108.

[xvii]F. OLECHNOWICZ, Prawda o Sowietach. Wrażenia z 7-letniego pobytu w więzieniach sołowieckich 1927-1933, Warszawa 1937,с. 108.

[xviii]AA. VV., Pasterz i twierdza. Księga Jubileuszowa dedykowana księdzu biskupowi Janowi Olszańskiemu ordynariuszowi diecezji w Kamieńcu Podolskim, Red. J. Wołczański, Kraków-Kamieniec Podolski 2001, c. 15.

[xix]A. WENGER, La persecuzione dei cattolici in Russia, gli uomini, i processi, lo sterminio. Dagli archivi del KGB, Milano 1999, с. 111.

[xx]F. OLECHNOWICZ, Prawda o Sowietach…, с. 139.

[xxi]S. KURLANDZKI MIC – L. DANILECKA, Panie do kogóż pójdziemy? Marianie na Ukrainie, Warszawa 2001,с. 130.

[xxii]N. WERTH, «Uno stato contro il suo popolo. Violenze, repressioni, terrori nell’Unione Sovietica», в AA.VV., Il libro nero del comunismo. Crimini, Terrore, Repressione, Milano 2002, с. 242.

Закрити меню