VII. Подорож до Сибіру

podoroz-do_sybiru01Подорож до Сибіру відбувалася потягом. Вагони позначалися буквами алфавіту: кожен в’язень повинен був сісти у вагон, позначений тією літерою, якою починалося його прізвище. Перша подорож тривала два тижні. У вагонах не було повітря. Впродовж дороги потяг затримувався лише на короткий час, і нікому не дозволялось хоч трохи вийти на свіже повітря. Біля Томська залізниця закінчувалася, і в’язні повинні були продовжувати добиратися до місця призначення пароплавом. Після прибуття до концтабору Черкасов їх поділили і вислали до різних місцевостей на роботу. Під час переїзду умови були жахливі, не було достатньо їжі, бракувало місця і повітря, найбільш слабкі мліли. Помирало в середньому 35-40 осіб на день. Один свідок пригадує: “У середині вагонів, герметично замкнених, люди вмирали, як мурашки, з голоду та з браку повітря; не давали нам нічого ані їсти ані пити. Мешканці сіл, через які ми проїжджали, були вже наставлені проти нас. Дуже швидко передано новину, що в поїздах знаходяться зрадники Вітчизни, і стіни вагону часто обкидали камінням, стараючись влучити у нас. Коли відкрились двері в степах Казахстану, нам видали їсти солдатський пайок, але не дали нічого пити, а наказали скинути наших померлих вздовж перонів без поховання. Згодом ми поїхали далі”[i].

Врешті вони прибули на острів Назіно: цілком пустинне місце без будинків, вкрите лісами. Зголоднілі і змучені, люди знаходились у безвихідній ситуації. Вони не були в силах навіть запалити вогонь, щоб зігрітися від холоду. На 4 чи 5 день після приїзду в’язні отримали декілька грам борошна на особу. Дехто побіг до річки і пробував розмішати його з водою у кишені штанів або піджака; інші пробували їсти борошно без води і часто давились. Більш винахідливі хотіли зварити його, але не було чим розпалити вогонь. Впродовж усього перебування на острові вони не отримували нічого іншого. Люди помирали. В перший день поховано 295 трупів: з 78 осіб 5 сектору більшості засудженим наказано йти пішки тисячі кілометрів.

П’ятдесят Сестер, Дочок Найчистішого Серця Пресвятої Діви Марії, були заарештовані, депортовані на Північ у поїзді, призначеному для перевезення худоби та змушені до примусових робіт. Сестра, яка розповідає про те, як вони прибули в околиці Архангельська, podoroz-do_sybiru02пригадує, що потяг не обігрівався багато днів, що в цьому ж самому часі черниці залишились без їжі, і що в певний момент потяг затримався у відкритому степу, а конвоїри почали кричати: “Усі на вихід! Не знаємо, що з вами робити”. Не всі вони, нещасні, виснажені голодом і холодом, були спроможні дійти до найближчої місцевості: двадцять з них померли на снігу.

 

 

Після прибуття на місце призначення проводилася лікарняна інспекція, під час якої легко було розрізнити віруючих людей і священиків, як згадує ця історія: «Вони увійшли і швидко роздягнулися. Один з них приверну мою увагу. Я побачив скелет, обтягнутий шкірою. Тільки не міг я зрозуміти, яким дивом він ще тримається на ногах. Мене вразила його непропорційна голова, з якої на мене дивилися усміхнені блакитні очі. Ці радісні очі та цей скелет створювали такий великий контраст, що всім, хто дивився на нього, перехоплювало подих. Я підійшов до цього людського скелету і запитав його:

– Ти жодного разу не був в амбулаторії?

– Ні.

– Чому, будучи в такому стані, ти не прийшов?

– Тому що я не хворий.

– Але ти ж ледве стоїш на ногах.

  • Все в Божих руках, – сказав зі смиренністю і з посмішкою.
  • Дурниці, –   подумав я.   Взявши аркуш паперу, вмочив перо у чорнило і почав задавати запитання, як і кожному іншому в’язню:

– Особисті дані?

  • Войцєх Дажицький, син Якова, рік народження 1918, параграф 8, пункт 10, засуджений на 8 років.

Говорив сильним голосом, чітко вимовляючи слова.

– Поляк, – додав він, начебто читаючи мої думки.

– Професія? Спеціальність?

– Священик, – відповів він.

Даю наказ покласти його в лікарню Якщо чогось потребує, нехай хтось піде у барак і принесе йому. Він повинен чекати тут, – сказав я до помічника».

Увечері лікар говорить зі своєю дружиною, розповідаючи їй, що сталося в амбулаторії і чує від неї, що вона також зустрілася з цим в’язнем, братомфранцисканцем меншим. Тоді лікар запитав: “Ти бачила його очі?” “Це вражаюче! – відповіла дружина. – У такому слабкому тілі такий великий спокій духа!”»[ii].

podoroz-do_sybiru03

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

[i]N. WERTH, «Uno stato contro il suo popolo. Violenze, repressioni, terrori nell’Unione Sovietica», в AA.VV., Il libro nero del comunismo. Crimini, Terrore, Repressione, Milano 2002, cc. 208.

[ii]L. KARŁOWICZ, Ciernista droga…, сс.40-41.

 

Закрити меню