Політика уряду призвела до ліквідації монастирів і чоловічих та жіночих чернечих домів. Після війни на території України були представники Францисканського, Єзуїтського та Капуцинського орденів. До цих монахів належали С. Кашуба, Г. Вільк (Капуцини), В. Дажицький (Брат Менший), а в 80-х роках В. Ванагс (Маріянин). Ці священики з різними життєвими долями жили в різних парафіях, будучи настоятелями, і тільки деякі довірені особи знали, ким вони є насправді. Потаємне чернече життя мало свої особливості: чернечий одяг було замінено на цивільний; священики працювали лікарями, медбратами, бухгалтерами, а також простими робочими, і в той же час таємно виконували свої обов’язки. Їх душпастирська праця – це їхній внесок Церкві України. Завдяки їхньому героїчному свідченню сьогодні на цій території є багато чернечих орденів та процвітають нові покликання, які народилися завдяки їх вірності покликанню, про що свідчать ці приклади:«Коли я була в Сибіру, нам розповідали, що у в’язниці були три сестри. За ними особливо стежили, тому що вони молилися. Начальник в’язниці був страшною людиною і хотів, щоб вони зреклися молитви і віри. Він розділив сестер на декілька днів, але вони не переставали молитись. Тоді каже: „Вийдете на мороз і там замерзнете на смерть”. Одного холодного дня він вивів черниць на вулицю (-60 С°) босих і роздягнутих і наказав, щоб усі в’язні дивилися на це, бо він присягнув, що через півгодини монахині помруть. Сестри стали на коліна молитись розарій. Пройшло півгодини, а вони не лише не замерзли, а, на превеликий подив начальника, й далі молилися вголос. Розлючений начальник спустив трьох голодних собак, щоб їх розірвали, але пси повернулися до солдат, зовсім не шкодячи сестрам. Тоді в’язні почали співати і кричати: „Слава Богу!”. Вояки наказали сестрам повернутися до в’язниці. І від цього часу сестри могли молитися з людьми, скільки забажали»[i].
«Пригадую, – розповідає сестра Леокадія зі Згромадження Дочок Найчистішого Серця Пресвятої Діви Марії, – як одного дня в 1961 році померла наша сестра. Люди зібрались біля гробу, співаючи і молячись. Ми, сестри, таємно провели священика в кімнату на останньому поверсі й зачинили вікно, щоб ніхто не помітив. Свята Меса була відправлена без співу. Декілька років ми від руки переписували Катехизм, який називали катехизмівками. Їх ми написали тисячі. Як на мене, то могли б вкрити ними всю Білорусь і Україну! Але їх не вистачало. Священики просили ще. Хоча всі сестри мали роботу, дехто писав уночі. Щоб писати вдень, ми прив’язували козу перед будинком, щоб нас стерегла. Чуючи якийсь шум, відразу все ховали. У нас не було телефону. Нам телефонували священики на роботу через довірених осіб. Говорили, наприклад: “Можете принести мені вітамін С? Мені він потрібен терміново!”. Я питала: “Імпортний чи вітчизняний?”. Під вітчизняним мали на увазі Катехизм, написаний українською, а під імпортним – польською. Або просили вітчизняний вітамін на експорт, що значило: польською мовою, але українськими буквами. Священик, який був три роки в тюрмі, вчив мене: заперечуй все і не май доказів для звинувачення. Якщо почнеш сперечатись – пропадеш! Пані Тоня, сестра священика, ховала копії в ліжко і накривала їх ковдрою. Нишпорки обшукували увесь дім, але до ліжка не підходили. Господь закрив їм очі. Ми створювали нові доми нашого Згромадження, приймали в новіціат, складали обітниці – робили все це вночі, в домі чи у храмі»[ii].
Сестри займались катехезами і підготовкою дітей та дорослих до хрещення, сповіді, шлюбу. Опікувались хворими, допомагали одиноким, організовували таємно літургії та повідомляли про них вірним, розповсюджували релігійну літературу і опікувались Пресвятими Дарами. У виняткових випадках вони замінювали священиків у пасторальній службі, шукаючи нові форми релігійності, які б підходили до ситуації і місцевих можливостей. Монахині цілком присвячували себе розвитку життя таїнствами, роздаючи Святе Причастя. Вони асистували при шлюбі і проводили похорони, катехизували дітей і дорослих. Під час підготовки до Першого Причастя сестри часто змушені були ховатись від міліції. Ось приклад з парафії в Барі, де сестра Петронеля Грабчак в 80-х роках готувала дітей до Першого Причастя. Одного ранку в костелі на катехезі було 14 дітей. Тато однієї дівчинки, який був проти релігійного виховання, доніс на сестер в міліцію. Коли міліціонери приїхали, храм був замкнений. Вони пішли до парафіяльного дому і наказали відчинити двері. Коли староста парафії вів їх до святині, одна людина побігла через потаємний хід, щоб попередити про приїзд міліції. Сестрі вдалось втекти разом з дітьми через дзвіницю церкви. Міліціонери побачили з вікна, що діти розбігаються і побігли за ними. Втікачі ледве змогли замкнути двері на ключ, як прибігли міліціонери і почали вимагати відчинити їх, бо інакше виламають. Діти перелякались. Міліція чекала майже увесь день, що вони вийдуть. Новина швидко розповсюдилась по містечку і люди почали збиратись біля храму. Органіст грав так голосно, що переслідувачі змушені були залишити хори і перейти вниз до входу. Голова парафії через потайний хід прийшов до дітей на дзвіниці і з великими труднощами зміг спустити дітей до ризниці. Тим часом храм заповнився вірними і дітьми, які зійшли з дзвіниці. Вони змішались з людьми і таким чином змогли уникнути арешту.
Сестра Розалія Зелінська: «Мої дитячі очі бачили, як більшовики здирали золоті предмети з образів Марії і Ісуса, розташованих над головним вівтарем, конфіскуючи і відбираючи все, що здавалось золотим: чаші, дарохранительницю та ін. В 1925 році, у віці семи років, я поїхала до Польщі; в моїй пам’яті вже закарбувався жах переслідувань. Вид храму у Вінниці залишився в моєму серці на все життя. Дарохранительниця з лампадою Найсвятішого, місце, найдорожче місце, було сплюндроване. Єдиним бажанням мого серця було прагнення, щоб ця лампада завжди горіла, щоб жив Ісус Христос. За це я завжди молилась. Сьогодні дякую Богові, тому що всі мої бажання здійснились. Мені 82 роки, я погано бачу, але сьогодні, як старець Симеон можу сказати: “Сьогодні, Боже, можеш відпустити твого слугу з миром!”»[iii].
“Для нас Ісус був всім. Для Нього насправді робилось все. Ми вставали рано, щоб встигнути на утреню та медитацію; відмовляли молитви опівдні, якщо не були далеко від дому. За годину ми встигали поїсти і помолитись. Також ввечері, біля десятої, після вечері молились вечірню та інші молитви Згромадження. Я молилась розарій і читала індивідуально духовну літературу. На адорацію збирались разом. З 1983 по 1991 роки ця робота на прославлення Бога була моїм спасінням. Господь давав мені сили, а Святий Дух мене освітлював. Я хотіла бути всім для Бога”, – свідчить Сестра Юлія Ясинецька[iv].
[i]Інт. iз c. Башинською Марією (с. Маркія, ССНДМ), “Позамерзаєте!”, 215 в Archivio dell’istituto della Storia della Chiesa dresso l’Accademia Teologica a Lviv, f.1, vol. 1, с. 4.
[ii]S. LEOCADIA, «Arrestata per aver parlato del Papa, oggi lo accoglie a Kyiv», в “L’Osservatore Romano”, Supplemento al numero 140 (2001) 29.
[iii]AA. VV., Вінницький капуцинський монастир, Вінниця 1995, с. 88.
[iv]Ю. ЯСИНЕЦЬКА, Rel. 14.08.2003, м. Kиїв.
