XII.Мученики за віру

Мучеництво – це особливе покликання, яке Бог дає лише деяким, щоб публічно свідчити про Нього. Однак дія Божої благодаті включає вільне рішення людини та її співпрацю з Богом. Мучеництво має не лише внутрішню, а також і церковну і публічну вартість. Свідчення християн перед владою і народом – це передання, спрямоване до вірних усіх часів, яке показує, що кожен період життя Церкви мав і матиме своїх мучеників. Змінюються способи переслідувань, але дійсність залишається такою ж. Усі віруючі в Христа покликані жити в різні часи Пасхальною містерією Христа. Це свідчення проникає також у часи комуністичних переслідувань в Україні, де різні методи переслідувань по відношенню до Церкви призвели до мучеництва багатьох християн. Потрібно підкреслити слово “мучеництво”, тому що тут не йдеться про жертви комуністичної системи. “Жертва” означає віддання на смерть без вибору, але ж комуністи в документах називають віруючих мучениками за свідчення їхньої віри в Бога і в Христа аж до пролиття крові для її оборони. Мучениками вони є тому, що свідомо відкинули дорогу без Бога, хоча мали нагоду піддатись і мати легше життя, обіцяне владою.

У 1918-1919 роках багато ченців і священиків розстріляно відразу після групового процесу. Бо як говорила влада: “Розстріли – це одна з форм побудови комуністичного суспільства. Без репресій не збудуємо комунізму”[i]. З архівних документів, до яких маємо доступ, відомо, що з 1918 по 1939 рік переслідувано різними способами більше 500 священиків латинського обряду. Вигнані з власних домівок, заарештовані, кинуті під потяги, прибиті до стін в’язниці, дані на їжу іншим в’язням, вбиті на електричному кріслі вони не зреклися свого священства.

З 1 жовтня 1936 року до 30 вересня 1938 року суд проголосив 36157 вироків, з яких 30514 –   смертних і 5643 осіб кинуто у в’язницю. В концтаборах лише за 1937-1938 роки було розстріляно 120 католицьких священиків латинського обряду. Однак це лише частина засуджених. В Бутаво, що приблизно за 30 км на центральний схід від Москви, зроблено полігон, щоб люди повірили, що це військові навчання. Засуджені на смерть, ченці і християни різних віросповідань були перевезені у закритих вантажівках і розстріляні в середньому по 300-400 чоловік за день. Історик Мітчаков, який у 1990 році почав друкувати в газеті “Вечерняя Москва” результати своїх пошуків замордованих людей, що були закопані в ровах, виходячи з листів КДБ, стверджує, що близько 300 тисяч жертв були поховані у ровах Бутаво, з них 20762 осіб з 8 серпня 1937 року до 19 жовтня 1938 року[ii]. Олександр Яковлєв, старий член Політбюро, 27 листопада 1995 року під час однієї з прес-конференцій, в присутності Горбачова і Єльцина повідомив приблизний номер мучеників, переслідуваних за віру: двісті тисяч духовних осіб різних віросповідань і мільйони віруючих. Ось деякі приклади мучеництва священиків і мирян: Декілька солдат, штовхаючи, ведуть 60 зв’язaних в’язнів, які тягнуть влітку величезні сані з контейнерами, в яких знаходяться нечистоти з туалету. Все це вони виливають до ями. Далі всіх їх шикують в ряд: усі 60 – священики, на деяких з них видно порвані ряси. Начальник батальйону підходить до першого і говорить з іронією: “Останній раз запитую: Бог існує чи ні?” “Так, існує”. Лунає постріл. Священик падає в рів. Далі до другого: “Бог існує чи ні?”. „Так!” Далі третій… знову постіл… і всі 60 говорять: “Так!”. Таким чином всі разом лежать мертвими в рові біля дороги, що веде від Качуги до Ніжемдинська[iii].

“Я люблю Ісуса!” – кричав отець Мирослав Ольшевський, і тому, що не хотів зректися своєї віри. З нього живцем здерли шкіру, відрізали вуха й ніс, викололи очі та волочили по місту, а потім вкинули до ями з вапном. Заарештовано також отця Євгена Святополка Мірського з Могилівської Дієцезії. Люди прибігли, щоб оборонити його перед судом, але у відповідь солдати почали по них стріляти. Потягли священика на околицю міста, і після декількох годин знущання над ним, убили. Комуністи, згідно зі свідченнями католиків, під час тортур змушували отця Мірського сказати: “Не вірю в Бога” або “Бога немає”, але він повторював: “Можете вбити тіло, але не духа”. День згодом знайшли його тіло, прошите п’ятьма кулями, з чотирма ножовими ранами та з переламаними руками і пробитою головою. Вірні хотіли влаштувати йому похорон, але влада заборонила; лише після довгих прохань надано дозвіл перенести тіло і поховати його, але без обряду похорону[iv].

Отець Ксаверій Марцінян був убитий під час відправи Служби Божої.Мирянин Микола Терлецький, за те, що ніс хрест під час похорону свого родича, і за те, що заспівав “Ангел Господній”, був оскаржений у тому, що зорганізував “хресну дорогу” проти радянської влади та після похорону був розстріляний. Знущання над християнами і терор були щоденними: катованих, безсуду і слідства їх рубали на шматки і кидали на їжу птахам. У цей спосіб в 1924 році були вбиті 270 віруючих разом зі священиком, отцем Миколою Крафтом[v].

Комуністи мучили і нищили католицькі сім’ї: у Летичеві в 1927 році жінкам відрізали груди і різали живіт у присутності їхніх дітей; чоловіків відправляли в табір, а дітей забирали до дитячих будинків, де навчали атеїзму. Охоронці перед остаточним вироком насміхалися з тих, хто підтримував мучеників, і після знущання над ними, обливали їм голову гасом і підпалювали. Свідки розповідають, що не було милосердя також для літніх людей. Згадує пані Емілія Гулько: “Люди ховали молитовники і релігійну літературу та крадькома читали, але це було дуже небезпечно. В одному із сіл комсомольці знайшли дідуся, що читав Біблію. Забрали її силою, порвали на шматки і змусили його її їсти, так що дідусь помер, подавившись папером”[vi].

Отець Симон Баварський з Волочиська був кинутий на їжу собакам.О. Ришарда Кнобельсдорфа, прив’язали до воза і тягнули до Ошмяни. Після того, як йому вирізали знак хреста на плечах, отця поховали живцем. Доповнюємо ці спомини записами спогадів друзів по в’язниці о. Фелікса Лубчинського, який, хоча мав нагоду виїхати з СРСР, залишився поруч зі своїми людьми:“Поляки виїжджали, і мені також радили виїжджати разом з ними, тому що були переконані, що більшовики мене порубають на шматки. Також більшість моїх парафіян поїхали з поляками, і я залишився сам, як пастух без овець”. Більшовики порубали його на шматки і вкинули в колодязь. В одній із проповідей о. Лубчинський сказав: “Я не служитиму двом володарям, тобто Богові і радянській владі”. У його судових актах написано: “Людина відважна, рішуча, не любить радянської влади і не боїться нічого. Стверджує, що лише Бог та віра існують і залишаться”[vii]. Отець Йоан Бридицький з Кам’янець-Подільської дієцезії був затриманий у квітні 1935 року, і в Києві чекав на вирок. Засудженого до п’яти років в’язниці, у 1936 році його сильно побили, повісили на дереві, облили бензином і підпалили живцем. Це вчинили комсомольці. Отець Ришард Шишко-Бохус з Кам’янецької дієцезії був оскаржений у зраді країни, бо не дав списку церковного майна, тобто літургійного вбрання та речей, які влада хотіла конфіскувати. Через це його замкнули в “повній ізоляції” у Ярославлі, де він переніс різні тортури, між іншим, припікання ніг. Згодом його перевели у концтабір на Соловках, засудили на смерть 25.11.1937 р. і розстріляли 8.12.1937 року. Також отець Франциск Чирський був засуджений у Ярмолинцях на свято Петра й Павла, коли солдати на конях пострілами з пістолетів і з нагайками розігнали віруючих, що прибігли йому на допомогу. Його засудили на “повну ізоляцію” у Ярославль над Волгою і там розстріляли в 1937 році.Отця Михайла Цакуля вважали винним тому, що “допомагав засудженим, організовував церковний хор, нелегальну групу монастиря, антиреволюційну групу третього ордену, групи католиків візантійського обряду та використовував церкву для антиреволюційних і антирадянських цілей”[viii]. 3.05.1937 року його замордували на вівтарі на початку Служби Божої.

Отець Леонард Гашинський також переслідувався КДБ. Під час обшуку його кімнати в Харкові, був оскаржений у злочинах і заарештований 12.08.1937 року. Це був останній католицький священик зі східної України. Перед його арештом заарештували також одну стареньку парафіянку, що прибирала в храмі. Через місяць була ув’язнена також його сестра разом з десятьма особами “двадцятки”, а їх майно було конфісковане. Не зважаючи на це, католики представили владі новий список 50 осіб необхідний для створення нової парафіяльної спільноти. Це був героїчний акт. Священика засуджено на смерть 24.09.1937 року і розстріляно у цей же день. Роком пізніше храм замінили на театр, і лише через це не знищили. Отець Зигмунт Кваснєвський з Кам’янець-Подільської дієцезії був заарештований, завезений до в’язниці в Києві, а в 1938 році убитий на електричному кріслі у в’язниці НКВД.Отця Севастіяанa Сабудзинського переслідували від початку своєї пастирської діяльності, тому що був католицьким священиком. Після оголошення вироку в 1939 році його відправили на 10 років примусових робіт, а згодом перевели до Воркути в Сибіру, де змусили працювати на вугільних копальнях. Священика часто викликали на допити, і під час них погрожували йому, щоб змусити до віровідступництва. Численні свідки розповідають, що бачили його розіп’ятим на стіні в’язниці “як Ісуса”[ix].

Отець Людвік Вродарчик, зі Згромадження Місіонерів Облатів Непорочної Марії (ОМІ) настоятель села Окопи, 7.12.1943 року був жорстоко мучений українськими націоналістами (УПА). Його поранили з рушниці, а потім припікали п’яти залізом, і, врешті, перерізали пилою навпіл. Ще живого його повісили на дереві й розстріляли.

Найбільша уява не могла вигадати такі жорстокі методи, які вигадували більшовики, щоб мучити свої жертви. Виколювали очі, здирали шкіру, відрізали язик, ховали живцем та використовували інші середньовічні жахливі методи, щоб заборонити людям вірити у Бога, як видно з наступного свідчення:“Не було жодної пошани до жінки”, – розповідає, плачучи, С. Гужальська. “Ванду, яка була з нами в бараці, мучили страшним способом. Відомо, що вона належала до парафіяльного хору і була сестрою священика, але вона нічого не казала, бо боялася. Дванадцятеро з нас було на нарах, а інші під ними. Ох! Не можу це згадувати (плаче), також і Ванда була під нарами. Прийшов наглядач, щоб над нею насміятися, потім другий, третій…, її мучили так, що бідна втратила свідомість. ЇЇ витягли з бараку, і не знаємо більше нічого, що з нею сталося”[x].

Майже кожна сім’я мала порахувати когось із рідних вбитими або заарештованими та засланими до концтабору на Соловки. Лише за одну ніч у 1933 році в однім із сіл недалеко Бару заарештували 90 чоловік, які ніколи не вже повернулись. Чотирма роками пізніше депортували ще 360 осіб на Кавказ і в Казахстан, і так через віру зникли усі мешканці села.

З 1937 по 1938 року майже 690000 з них були вбиті. Вистачило лише помолитись розарій або прочитати релігійну книгу, щоб бути заарештованим. У місті Гнівані була убита Пелагія Ільницька за те, що не дала ключі від храму. Ще 124 особи було заарештовано і вивезено до концтабору. 2 грудня 1937 року в цьому ж місті вбито Людвігу Тушинську, тому що “після закриття храму збирала жінок по містах і селах на нелегальну молитву, і під виглядом релігійної пропаганди проводила антирадянську”[xi]. Подібна доля спіткала також Івана Гумінського, котрого 10 жовтня 1937 року заарештували в Жмеринці, а згодом розстріляли за віру в Києві у Лук’яновській тюрмі 2 березня 1938 року.

У підвалах монастиря, недалеко Львова, відразу після Другої світової війни були замордовані 225 осіб, серед яких 83 дитини і дві вагітні жінки[xii].Діти теж були жертвами переслідувань: залишених без батьківської опіки їх віддавали в дитячі колонії, інтернати або дитбудинки. В більшості випадків це були сироти, батьків яких розстріляно або померли з голоду. Згідно з 58 статтею для злочинців не існувало вікових обмежень, тому засуджували навіть шестирічних дітей. Вони працювали на городах і в садах, пасли кіз, навчалися і висилали гроші батькам, стверджуючи, що вони страждати для Бога так, як і їх батьки. В дитячих будинках дівчатка жили упостійному страху. Директор повторював: “Ви – діти ворогів народу, а вам ще дають їсти і одягають!”. Олена Заторська пригадує: “Не забуду ніколи той день, коли нас вивели з хати під дулом карабіну, винесли всі наші речі й наказали на них сісти. У віці шести років мене назвали “донькою ворога народу”; не було нічого страшнішого від цієї назви”[xiii].

Молодий юнак Іван Тетруєв в одному з листів, надісланих своїм батькам від 14 липня 1972 року, свідчить про власну любов до Ісуса Христа: “Листи вашого сина скоро перестануть доходити. Заборонили мені вже й молитися. Не дають спокою. Мене переслідують, але я слухняний наказові Господа”[xiv]. Це лише деякі приклади, про які я дізнався. В Україні однак є також невідомі мученики, ті котрі ніколи не матимуть канонічного процесу і про долю котрих не можемо нічого дізнатися. Це вони є справжніми героями ХХ століття, століття мучеництва, що свідчать: “ні смерть, ні життя, ні ангели, ні князівства, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні висота, ні глибина, ані інше якесь створіння не зможе нас відлучити від Божої любові, що в Христі Ісусі, Господі нашім” (Рим 8, 38-39).

У 90–х роках католицькі священики і численні ченці і миряни – жертви режиму – були повністю реабілітовані. В документах зазначалося: “Визнано невинним за відсутністю складу злочину”.

Згадавши імена цих мучеників, не можемо оминути увагою й імена та прізвища, викарбувані на пам’ятниках полеглим на війні, що є в багатьох містах нашої батьківщини: тут йдеться не про солдат, полеглих на полі бою, а про священиків, замордованих за літургійні церемонії та відправи. Ці священики – поляки, німці абогромадяни країн Прибалтики, тобто ті, що мали нагоду повернутися до своїх країн, але вирішили залишитися поруч зі своєю паствою, щоб запевнити їм прийняття Святих Таїнств. Вони могли б отримати свободу, зрікаючись своєї віри і священства. Але ці люди пожертвували своїм життям і “перемогли кров’ю Агнця та словом свідчення свого, і не злюбили життя свого до смерті” (Одкр 12,11). Їм зламали руки й ноги, вибили зуби, викололи очі, їх зрубували, як дерева, але вони залишились непохитними у своїй вірності католицькій вірі, своєму покликанню та проголошенню Євангелія.

Мученики є вираженням страждань Христа; їхнє життя і смерть – це постійна катихеза життя християнина. Вони вчать нас наслідувати з відвагою Христа, першого мученика, тому, що лише Він обіцяє нагороду та вічне щастя тим, хто витриває з ним до кінця.

[i]AA. VV., Terrorisme et Comunisme, Paris 1924, с. 206.

[ii]A. WENGER, La persecuzione dei cattolici in Russia, gli uomini, i processi, lo sterminio. Dagli archivi del KGB, Milano 1999,c. 167.

[iii]A. FASOLINO (a cura di), Croce e risurrezione nell’URSS, documenti sulla passione della Chiesa nell’URSS, Pessano 1979,c. 78.

[iv]R. DZWONKOWSKI SAC, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, c. 476.

[v]R. DZWONKOWSKI SAC, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998,сс. 326.

[vi]Е. ГУЛЬКО, м. Городок, 12.02.2000, ст. 106, в П. ГОНЧАРУК, Духовнежиттяпереслідуванихосіб…, с. 77.

[vii]I. OSIPOWA, Duchowni katoliccy na Sołówkach, in AA. VV., Skazani jako „szpiedzy watykanu”. Z historii Koscioła katolickiego w ZSRR 1918-1956, Red. R. Dzwonkowski SAC, Ząbki 1998, c.104.

[viii]И. А. РЕЗНИКОВА, «Поляки на Соловках», вAA.VV., Поляки в Росии: история ссылки и депортации. Тезисы докладов конференций, Санкт-Петербург 1995, с. 186.

[ix]R. DZWONKOWSKISAC, LosyduchowieństwakatolickiegowZSSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998,сс. 193, 239, 316, 579.

[x]С. ГУЖАЛЬСЬКА, с.м.т. Маків, 26.04.2000, ст. 21, в Там само, с. 37.

[xi]А. ЛИСИЙ, Нариси історії гніванського костелу 1906-1996, Вінниця 1996, сс. 65-67.

[xii]„Alive!” The newspaper for all the family 72 (2002) 3-4.

[xiii]H. ZATORSKA, rel. z 04. 01. 1996, Czemeryskie.

[xiv]A. FASOLINO, (a cura di), Croce e risurrezione nell’URSS, documenti sulla passione della Chiesa nell’URSS, Pessano 1979,c. 76.

 

 

 

Закрити меню