Більшість католицьких і православних священиків та численні миряни булизаслані у концтабори на Соловках. Цей острів знаходився серед інших островів на Білому Морі, формуючи систему СЛОН, тобто табір особливого призначення. Згідно з дослідженнями професора Романа Дзвонковського, у 30 роках 360 римcько-католицьких священиків перебували у в’язницях або на засланні. Прибуваливони на Соловки, не маючи жодного уявлення, чим вони є, не знаючи, що називалися вони островом сліз. Лише піднімаючись великими кам’яними сходами, розуміли, що прибули, як свідчить напівзруйнований напис при вході, до великого собору Преображення. Всередині, однак, не залишилось нічого, навіть ікони. У кімнатці було 70 осіб, вони лежали в ліжках і мовчали. Ця смертельна тиша вселяла страх. Люди були шоковані від перевезення, коли їх били ногами і кричали, так що складалося враження, ніби це глибина пекла. Можливо, кожен думав про кінець, який його чекає, і не мав вже сили, щоб пережити ці нелюдські тортури. Наряд працював всю ніч, прибираючи колишній соловецький монастир-кремль: переносили залізні балки і каміння в інше місце; замітали і мили камінну підлогу всередині фортеці, а наступного дня треба було перенести каміння на попереднє місце. Це найбільш вражало: не було праці, а засуджені не могли залишитись без діла; тож їх гнали розбивати руками лід в озері, щоб “відпочинок не розлінував”. Лише над ранком, дві години перед підйомом, в’язні могли лягти на свої трьохярусні койки.
Священики, вислані в 1932 році на острів Анзер, з відвагою і гідністю відстоювали власні релігійні переконання і категорично відкидали звинувачення політичного характеру, як це видно з результатів їх допитів, зафіксованих в судових протоколах:
- “Тут я став більш витривалим і ніщо не може знищити мою віру”, – Потап Ємельянов.
- “Я готовий віддати життя за свої релігійні переконання”, – о. Вікентій Дейніс.
– “Бог мене вибрав і допомагає все стерпіти, щоб оживити віру інших. Не піду на жоден компроміс із владою щодо релігії”, – о. Павло Хомич.
– “Щодо католицизму не зміню моїх переконань. Залишусь завжди вірним і витривалим, так само, як перед арештом та під час заслання в табір. Не маю ненависті до радянської влади, але не міг і не можу жити без Бога; не можу йти проти свого сумління”, – о. Яків Розенбах[i].
Написи, викарбувані в’язнями перед смертю або перед від’їздом на стінах Сокирної гори 
підтверджують жорстокість режиму концтабору і в’язниці:“Мудрість – це дорога до вільності! До побачення, острове Анзер! Не можу згадати нічого доброго про тебе – це було не життя, а щось гірше від смерті. Боже, допоможи нам не бачити цього більше. До побачення, люди, що живете тут, у ваших серцях не залишилилося жодного приємного спогаду. До побачення!”[ii].
У липні та жовтні 1937 року здійснюються розстріли у концтаборі Соловків (розстріляно 1850 засуджених, серед яких багато католиків)[iii]. Свідки пригадують ще й інший метод тортур, який застосовували в таборі у 1938 році в місці праці Капорська. В морозний лютневий день відправляли роздягнутих або напівроздягнутих людей аж до бараку № 4. Інших ув’язнених, яких прозивали “полярними вовками”, змушували виходити назовні по потребі цілковито роздягненими. Часто карали “вовків”, виганяючи їх голими на мороз і на 
пронизливий вітер, незважаючи на те, що жертви плакали, кричали або просили повернутися в барак. Згідно з даними лікарні, за вісім місяців в цім бараці померло 979 осіб.
А. Кіцкас пригадує, що у 1938 році у в’язниці на Соловках були двохповерхові ліжка, тісний прохід, повітря, просякнуте потом і смородом. Щоб мати прохід, засуджені змушені були завжди тримати ноги підігнутими під себе, а мішки та валізи під головою. Була страшенна тіснота, а місця для усіх ніколи не вистачало. Тоді наглядачі наказували повернутись на бік і, зіштовхуючи коліном докупи по п’ять чоловік, засували поміж них новоприбулих: «”Дідусю, дідусю, що сталося? Ти плачеш? Тобі погано? Ти боїшся?”. Дід: “Соромно, Сергію, соромно через те, що я народився людиною. Ні з ким так не поступають, а ми люди, розумієш, мій дорогий, люди!”»[iv].
Одразу після прибуття до концтабору починалися знущання. Й. Мушинський розповідає: «Ми були змушені роздягнутись; залишилися лише в сорочках і нижньому одязі. Я запитав, чи можу залишити шкарпетки, тому що підлога була холодна, як лід, а наглядач крикнув до мене: “Знімай! Заборонено!”»[v]. “…Це був не лише страх смерті, але страх перед самим видом такої смерть: від руки п’яниці, вбивці, страх перед невідомою смертю, смертю собаки. Почуття жаху не залишало нас навіть на хвилинку, бо в глибині нашої свідомості був цей страх”[vi].
Офіцер Ногтєв на свій вибір розстрілював одного або двох новоприбулих, і робив це не тому, що був найжорстокішим офіцером, бо навіть в нетверезому стані він був доброю душею. Цими розстрілами він хотів відразу залякати новоприбулих: дати їм усвідомити цілковиту безпорадність супроти його авторитету, і довести до їх відома, що не мають жодного виходу з цієї ситуації. Ногтєв хотів радикально знищити кожну можливість протесту і вчинити їх цілковито підпорядкованими праву соловецького концтабору. Зазвичай убивав офіцерів і священиків. У архівних документах знаходимо спогад одного з католиків:“Наша доля страшна. Ми повинні стати бандитами або мучениками… ГПУ вживало різних методів тортур: в’язниці, повні води, сорочки з колючого дроту, металеві палки, щоб бити і багато іншого, але найулюбленішим методом було затискати пальці між дверима. Молодь з розпачу кидалась у річку, під потяг. Проллється ще тепла християнська кров у наші часи, так як і в часи Нерона та в інші. Але раніше вони робили чудеса, а тепер їх немає. Бог дозволяє нам на великі випробовування, так як першим християнам – ми переносимо не лише фізичні тортури, а також і психічні”[vii].
Перебування у концтаборі на Соловках так описала І. Заїкіна:«В тиші справа і зліва вздовж стіни сиділи в два ряди на голих дерев’яних ліжках в’язні більшість один біля одного: передні з зігнутими ногами, а задні з ногами, підібганими під себе. Наказ: “Сидіти на місцях. Жодного слова не говорити”. Усі голі, босі, деякі схожі на скелетів. Дивилися на нас з очима сумними і втомленими, в яких ми помітили глибоке співчуття для нас, новачків: вони знали, що нас очікує те, що вони вже пройшли (…). Все, що можу пригадати, – це наше перебування у якомусь зруйнованому храмі. Фрески забілені білим вапном. Бічні вівтарі замінено на карцер, де в’язнів тортурували. На місці вівтаря був великий туалет; всередині вівтаря вирізана дірка. Вранці і ввечері традиційне привітання як собаки: “Здра!” Якщо ми віталися надто тихо, нас змушували повторювати це привітання протягом півгодини (…). О 12-ій – їжа раз на день. Дуже мало їжі, лише опівдні… і так тижнями, місяцями»[viii].
Життя у концтаборі було постійною боротьбою за виживання: засуджені, голі, під вартою, вони були змушені ходити кілометрами вздовж чотирьох стін у в’язниці, так що аж голова паморочилась. У перший день після входу до камери було абсолютно заборонено ходити взутими, тому що скрип підлоги міг стати нагодою для надсилання сигналів в’язням з сусідньої камери. В концтаборах з посиленим режимом праці в’язниця була збудована без шматка дерева, ліжка були причіплені до стіни, стільці з металу – до підлоги.
Більшість помирали протягом двох днів через хвороби легенів, психічні розлади або були розстріляні, якщо, збожеволівши, пробували протестувати. Засуджені працювали безперервно, тому що не існувало ні вихідних, ані свят, і часто людей змушували виконувати досить принизливу роботу:“Нас змушували пересувати велике каміння з одного місця в інше. В камерах нас було по двадцять чоловік. Рано прийшов наглядач і ствердив, що якщо хочемо отримати сніданок, потрібно перекочувати каміння… і завів нас на місце. Перед вечерею знов наказав нам пересувати їх на те ж саме місце, звідки ми їх взяли рано. За знаряддя праці ми мали лише руки та плечі”[ix].
Один зі свідків пригадує, як в’язням прив’язували до плечей балку, зв’язували руки ззаду і скидали вниз по сходах – 310 сходинок, що вели з Cекерної гори. Г. Овсяни розповідає, як керівник культурно-наукової секції СЛОНу мив чоботи, залиті кров’ю, бо бив ногами віруючих під час допитів. Д. Лихачов пригадує тортури, якою застосовувало керівництво табору до в’язнів влітку: того, хто не встигав закінчити задану йому роботу, роздягали і прив’язували ланцюгами до дерева. Це називали “До цепів”. Тіло невдовзі так кусали комарі та мухи, що нещасний помирав: “Не залишалось на ньому жодного шматка чистої шкіри”. Декого тягнули за бороду з одного кутка в другий під час допитів. Часом офіцери піднімали в’язнів з землі кліщами за один вус, тримаючи так кільканадцять хвилин.
У підніжжя гори Голгофи у концтаборі на Соловках була капличка, повна ліжок аж до стелі, так що протягом якогось часу там було аж 200 осіб. Беволь, комендант Голгофи, сміючись, називав її “бочкою крові”. Він веселився, стягуючи в’язнів з третього ярусу ліжок за волосся, скидаючи вниз і розбиваючи їм голови об підлогу.
Крім цієї тортури, була ще одна під назвою “щоб освіжилися”: їх зачиняли, прив’язаних, у дзвіниці, де падав сніг і з усіх сторін дув вітер. 10 травня 1930 року в каплиці, за наказом Беволя, були введені переслідування двох способів: перший, більш лагідний, дозволяв, щоб стопи в’язня торкалися землі; другий метод цього не дозволяв і спричиняв погану циркуляцію крові. Засуджений змушений був сидіти не ворухнувшись протягом вісімнадцяти годин на день, і лише раз на три дні міг щось з’їсти[x].
Навіть представниці слабкої статі досвідчували весь жах життя в концтаборі. Їх тримали в камерах і допитували в цій самій в’язниці нарівні з чоловіками. Один зі свідків пригадує: “По-тваринному слідчі ґвалтували дівчат під час допитів, бідні жертви плакали і кричали”[xi].Начальник концтабору Буреполом Грінберг вимагав, щоб до нього приводили кожну молоду жінку, яка прибувала у концтабір. Було суцільне насильство, і не було моральних гальм, котрі б його затримали. О. Сльозбек пригадує:«У нашу камеру на Соловках увійшла одна дівчина, яка була бліда й ледве трималася на ногах. “Я прийшла з карної камери, – розповідала, – мене звати Аня Бублик”. Мінімальне перебування в тій камері тривало 4-5 днів, а максимальне – 20 днів. Бідна Аня мусила сильно противитисьдиректору в’язниці, судячи з того, що він засадив її на 20 днів… Було достатньо і п’яти днів, щоб людина там захворіла… Аня перебувала в нашій камері місяць. Дівчині було щораз гірше: однієї ночі в неї була висока температура, її перевели в санчастину, де вона померла наступного дня. Мала всього 21 рік»[xii].
[i]Мартірологія українських Церков, vol. 4, Торонто-Балтімаре 1983, c. 62.
[ii]I. ZAIKINA, «Usłyszeliśmy ich głosy…»…, с. 245.
[iii]И. А. РЕЗНИКОВА, «ПолякинаСоловках», вAA.VV., ПолякивРосии: историяссылкиидепортации. Тезисы докладов конференций, Санкт-Петербург 1995, с. 32.
[iv]A. SOSZYNA, PolakinaSolowkach. Wyciąg z archiwum sołowieckiego, 1994, ms.
[v]J. BRODSКIJ, Solovki le isole del martirio, da monastero a primo lager sovietico, Milano 1998, c. 52.
[vi]H. OWSIANY, «Paradoksy łagrów sołowieckich», in Skazani jako „szpiedzy watykanu”. Z historii Koscioła katolickiego w ZSRR 1918-1956, Red. R. Dzwonkowski SAC, Ząbki 1998,с. 271.
[vii]I protocolli, La Chiesa romanocattolica, 822 в Archivio Centrale delle Associazioni Sociali dell’Ucraina, 8-1-102, сс. 23-24.
[viii]I. ZAIKINA, «Usłyszeliśmy ich głosy…»…, с.246.
[ix]Z. LENIEWSKI, «Ciernistym szlakiem. W drugą rocznicę śmierci ks. Prał. Józefa Kuczyńskiego», вGazeta Niedzielna 24.04. (1984) 16.
[x]J. BRODSКIJ, Solovki le isole del martirio…, c. 193.
[xi]M. LENARDOWICZ, Na wyspach tortur i śmierci. Pamiętnik z Sołówek, Warszawa 1930, c. 163.
[xii]J. BRODSКIJ, Solovki le isole del martirio…, c. 281.