Отець Вальтер Цішек SJ (1904-1984), Товариство Ісуса
Духовне страждання було більшим, ніж фізичне, і збільшувалося протягом п’яти років моїх допитів. У цей період траплялися дуже важкі моменти: я майже втрачав свій ідеал. У муках недовіри, у моменти скарг надходила на мене сильна спокуса, що я залишений Богом. У таборі мені легше було дивитися на всі мої страждання у контексті апостолату. Тож я думав, що мої зусилля спасти людей були б не потрібні, якщо б виникли згідно з Божою волею, а якби їх пожертвувати Богові, то вони стали б необхідними для спасіння інших.
Такі думки давали мені відвагу й заохочували в усьому, що роблю, завжди більше єднатися з Господом. Це правда, що єдиною метою життя людини на землі є виконання Божої волі, це таке багатство, якого вистачає на все життя. Коли я був спроможний так думати й бачити кожну ситуацію в такому світлі, все ставало джерелом вічного спасіння, джерелом радості та спокою. Страждання та фізичний біль не відійшли, але стали джерелом спокою та миру, тому що в них я бачив продовження Христових страждань не з людської точки зору, а як свідомий акт прийняття Божої волі. Траплялися, зрозуміло, моменти сумнівів і розпачу. В такі хвилини мене підтримував не розум, а віра, через яку знаходив присутність Бога в усіх ситуаціях.
Через випробування та помилки я зрозумів: щоб заховати внутрішній мир і радість, мушу постійно повертатися до молитви, до сили віри і до покори, щоб бути свідомим моїх обмежень і вірити у надлюдську силу Божої благодаті. Кожне переборене знеохочення ставало зростом духовної відваги. Розпізнавання Божої руки при найменшій удачі допомагало зрозуміти Його плани у щоденних труднощах і стражданнях, які самі в собі не мали вартості.