Уряд хотів знищити християнські сім’ї. Один з відомих міністрів, який видав закон про сім’ю в УРСР, А. Гойчберг, говорив в 1920 році: “Сім’ю треба замінити комуністичною партією, тому що вона (сім’я) є основною формою рабства”[i]. CРСР був першою країною в світі, де в 1920 р. легалізували аборти і оголосили законними розлучення.
2/ Жінкам говорили: “Твоє тіло належить перш за все партії”[ii]. Стверджувалось, що жінка повинна бути вільною від сім’ї, чоловіка, дому і дітей. Відповідно до проектів CРСР, 15 мільйонів жінок не повинні були одружуватись і мали працювати. Їх сила вважалась не меншою від чоловічої: “Тільки радянський уряд звільняє жінку! Тільки він насправді допомагає їй скинути окови рабства, яки віками її давили”[iii].
З 20х років уряд почав проголошувати закони, що нищили сім’ю. В першу чергу до молоді був спрямований лозунг “сексуальна свобода” і “свободи від сім’ї”, “ерос” і “вільне кохання” для всіх. Найдієвішим способом визволення молоді від “релігійних забобонів” була боротьба проти родини. В цій царині особливо відзначилась Олександра Коллонтай, яка в 1920 році очолювала департамент у справах жінок ЦК РКП(б) і Нарком у справах соціальної допомоги. Її лозунг “Місце еросу!” був дуже популярним серед комсомольців. Вона пояснювала цей лозунг “теорією склянки води”, тобто “сексуальні відносини – це як випити склянку води”. Червона партія жінок, натхненна войовничими атеїстами, ставила собі за мету “визволення жінки від сім’ї, материнства, релігії і буржуазної моралі”. Моральність дітей і молоді, завдяки такій пропаганді, стала такою ганебною, що навіть редакція газети “Ізвєстія” в номері від 25.12.1924 її охарактеризувала, як “жахливу”.
В Україні за 20-30 роки була зліквідована вся душпастирська система, збудована протягом 700 років: не було жодного католицького священика.
Католицька Церква переслідувалася, порівняно з іншими конфесіями з більшою силою, тому що чинила більший опір радянській владі. Тільки палка віра та глибоке внутрішнє життя можуть дати католикам латинського обряду сили, щоб пережити час переслідувань. Ті, що залишилися, розповідають, що часто під час допитів на запитання: “Маєш золото?” відповідали: “Так! Маю золото – віру!”. А на питання: “Що є метою життя?” вони з переконанням відповідали:
“Метою є Бог! Він для мене є всім, я за Нього віддам життя! Без Бога я не зміг би прожити. Бог є моїм життям. Він нас дуже любить, якби ми любилися так, як Він нас любить, скільки було б добра!. Ми шукали б тільки Його і тільки до Нього линуло б наше серце. Ми зрозуміли б, що жити і служити Йому – це одне й те ж. Віддалитися від Нього, відділитися від Нього – означає вмерти”[iv].
“Я поверталась із лісу, мій чоловік прибіг назустріч мені й сказав, що його викликають до залізничної контори. Міліціонери, які сиділи вмашині, наказали йому одягнутись і взяти гроші. Він зрозумів, що тут щось не те! (плаче, розповідаючи далі) Він заплакав, взяв дитину на руки і ми побігли до хати. Я дала йому черевики і приготувала якийсь одяг; сама ж плакала і руки в мене тремтіли. Він, пригортаючи дитину до себе, також плакав. Я дала йому гроші, жакет і він вийшов з хати, сів у вантажівку і поїхав. Ніколи не забуду той день і ту хвилину! (плаче) Мені було 18 років. Я залишилась на вулиці з дитиною на руках, а мій чоловік з вантажівки махав капелюхом на прощання і віддалявся від мене. Я дивилась, як він мені махав рукою, поки не зник за горизонтом. Він наказував не плакати, бо ввечері повернеться, але більше я його не бачила з 17 березня 1938 року”[v].
В родинах підтримувалась віра завдяки катехезі. Коли ще існували діючі парафії, катехезу провадили священики або катехити. Коли священики були ув’язнені, їхні функції виконували батьки і найчастіше бабусі, тому що батьки працювали весь день, а в деяких парафіях – особами, які після складання потрібних екзаменів отримували свідоцтво, що дозволяло їм катехізувати.
“Ще й досі пам’ятаю, як Отець Котвіцький катехизував: ми, діти, приходили з семи населених пунктів і священик ставив нас в чергу біля храму – на коліна з однієї і з другої сторони і весь час пояснював нам катехизм”[vi].
A 2 – Якось у 1940 році запитали Я. Ярославського, голову Спілки Атеїстичних Борців СРСР: “У нас є можливість використовувати всі засоби антирелігійної пропаганди, чому ж досі мільйони робітників не залишили релігію й церкву?”. Відповідь була такою: “Оскільки ті мільйони людей наполегливо зберігають святу цінність родини”[vii]. “Мого тата арештували в 1949 році. Мамі наказали покинути дім. Ми звернулись до наших далеких родичів, але вони нам сказали шукати іншого місця, інакше і їх звинуватять у тому, що вони “вороги народу”. Ми звернулись до іншої сім’ї, але отримали таку ж відповідь, і так ніхто нас не прийняв. Ми залишились без школи і без роботи”[viii].
3 – Після повернення з таборів і заслань близько десяти священиків змогли залишитися в Україні. Тому в середині п’ятдесятих років число парафій почало збільшуватися. В селах, що належали до міст Бару, Бердичева, Городка Подільського, Хмельницького, Чернівців, Полонного, Шаргорода, Вінниці було збільшення відвідувань Служби Божої. Кількість Святого Причастя, розданого протягом 1956 року, вказує на інтенсивність релігійного життя. Так, в Городку Подільському було роздано Причастя – 480000; в Бару – 6000; в Жмеринці – 2000[ix].
Вірні, були змушені подолати багато кілометрів, щоб доїхати до місць, де відправлялася Свята Літургія. Я. Снігурська в 60-х роках пішки ходила до костелу в Полонному за 25 кілометрів від дому, бо там о дев’ятій була Свята Меса, брала в ній участь і потім поверталася додому. В своїй розповіді згадує:“Спогади про це не викликають в мене смутку: я була задоволена, що була у храмі і що прийняла Святе Причастя, тому що була дуже спрагла Бога. Ми з села Мудриголов до Маниковець ходили пішки: в неділю вставали о 4 ранку і йшли до Маниковець на Святу Літургію, отримували благословення від священика Яна і потім – додому. Наступного дня ранесенько – на роботу. Я ходила туди близько 30 разів”[x].
В різні періоди літургійного року, навіть в 60-х роках, коли не можна було збиратися в костелі, бо той був зруйнований, люди сповідували віру на свій спосіб: “На Великдень ми молилися таємно. Ці свята завжди проходили зі сльозами на очах. Ми були дуже подібні до християн перших віків, тому що так, як і вони, молилися в укритті”[xi].
Віруючі, після знищення храмів, збирались на молитву біля каплиць чи кладовищ і знову ризикували натрапити на переслідування. В Чернівцях, наприклад, в 70-х роках кидали на
людей, які молились на цвинтарі, отруту, якою труїли пацюків. Ось що свідчить пан Й. Більський: “Пригадую дуже добре, як 2 листопада, в спомин Всіх вірних померлих, коли люди на цвинтарі йшли в процесії з запаленими свічками, прибули озброєні люди, вирвали свічки з рук і били ними нас по голові. Пам’ятаю також, що військові жбурляли скло і запалені гілки в 500 людей, що спільно молилися перед храмом”[xii].
«Перед війною, так як і всіх лікарів, мене викликали через інструктора в Дунаївці, щоб заповнити одну анкету. Я написала своє походження та ім’я батька. Прочитала наступне запитання: “Чи не маєте нікого з рідних ув’язненого або засланого?”. Вагаюся і не знаю, що написати, тож залишаю це питання і заповнюю анкету далі. Ще раз перечитую запитання і роздумую над відповіддю. Не знаю, що робити: якщо відповім “так”, будуть проблеми, і якщо заперечу, теж будуть проблеми, бо все виявиться. Звертаюся до Святого Духа, і після закликання Його світла, пишу, що мій батько був репресований. Підійшов комісар, прочитав мою відповідь і сказав: “Чому ви так написали? Ви ж так успішно здали екзамени з медичної і військової підготовки”. Він запропонував мені відректися від мого батька і його поглядів. Я заплакала і рішуче ствердила, що не відрікаюся його, і з переконливістю кажу, що він був дуже доброю людиною. Комісар дав мені зрозуміти, що навіть склавши всі екзамени. я не отримаю диплому військового. Я знову підтверджую свої переконання, і він, пробуючи змінити їх, нагадує мені, що це дуже просто: вистачить написати тільки “відрікаюся від всього” і диплом у тебе є. Щоб досягти своєї мети, дає мені 10 хвилин для роздумів. “Зректися мого батька?! Ні! Ніколи!”. Коли комісар повернувся, я підтвердила з стійкістю свої погляди. Мені наказано їхати додому, а коли добре подумаю, повернутися і отримати військовий диплом».
Через півтора тижні почалася війна. Ті, хто отримав диплом військового, були призвані на військову службу. Всі ті, що працювали з цією лікаркою, додому більше не повернулися. “Один, що вчився разом зі мною в школі, загинув відразу після виїзду. Хто знає, якби я зреклася мого батька, то, може б, теж ніколи не повернулася”[xiii].
Незважаючи на переслідування і заслання, католики міцно вірили в Бога і жили глибоким духовним життям, яке виявлялося в їхніх поступках, як про це свідчать очевидці:
“Мої батьки добре жили між собою і з іншими. Коли повернулися із заслання на Україну, люди зібралися, як напохорон, і приймали нас, плачучи. Наш обов’язок – це завжди робити добро, навіть тоді, коли люди до тебе ставляться погано: ти їх переможеш добром. Якщо хтось не розмовляє зі мною, я першим скажу йому слово. Потрібно бути покірними, а не самовпевненими, як ті, що панують. Маємо любити всіх так, як це робив Ісус”[xiv].
Інші додавали: “Якщо в серці немає любові, то що це за віра?”, і давали цьому свідчення багатьма прикладами. Під час війни прийшли заарештувати жінку одного чиновника-християнина, і помилково потрапили до однієї її віруючої подруги, яка охоче прийняла заміну. “Ти маєш двоє дітей, – заарештована мала тільки хвильку часу, щоб сказати їй це, – а я одна, я рада, що можу замінити тебе”. Хто бачив її останній перед вивезенням в табір, говорять, що вона посміхалася[xv].
Йоан Павло ІІ: “Релігійна віра є настільки важлива для народів і окремих осіб, що в багатьох випадках вони готові на будь- які жертви, щоб зберегти її”[xvi].
[i]История Совецкой Конституции в декретах, Москва 1936, c. 114.
[ii]A. SOLZENICYN, Arcipelago Gulag I1: 1918-1956, Milano 1990, c. 12.
[iii]Безбожник5 (1925) 3.
[iv] М. КАРВАЦЬКА, с. Мудриголови, 06.09.2000, ст. 95, в П. ГОНЧАРУК, Духовнежиттяпереслідуванихосіб…,с. 48.
[v] Д. КВАСНЮК, с. Підлісний Мукарів, 26.12.2000, ст. 78,в П. ГОНЧАРУК, Духовнежиттяпереслідуванихосіб…, с. 34.
[vi] М. КАРВАЦЬКА, с. Мудриголови, 06.09.2000, ст. 95, в П. ГОНЧАРУК, Духовнежиттяпереслідуванихосіб…,с. 48.
[vii]Безбожник 21.04. (1940) 17.
[viii]Я. ОСТРОВСЬКА, м. Городок, 10.02.2001, ст. 116, в П. ГОНЧАРУК, Духовнежиттяпереслідуванихосіб…, с. 35.
[ix]S. STĘPIEŃ (red),PolacynaUkrainie. Zbiór dokumentów. Cz.1: lata 1917-1939, vol. II, Przemyśl 1999, с. 75.
[x]Я. СНІГУРСЬКА, м. Городок, 31.08.1999, ст. 65, в П. ГОНЧАРУК, Духовнежиттяпереслідуванихосіб…, с. 6.
[xi]Г. РАДЗІЄВСЬКОГО, м. Городок, 31.07.1999, ст. 53,в П. ГОНЧАРУК, Духовнежиттяпереслідуванихосіб…, с.57.
[xii]J. BILSKI, Wspomnienia,вZbiory własne autora, Bar 1993, с. 160.
[xiii]Г. КУЗЬМИНСЬКА, с.м.т. Станція Дунаївці, 30.10.2000, ст. 42,в Там само, с. 45.
[xiv]А. СМОТРИКОВСЬКИЙ, м. Кам’янець-Подільський, 10.11.2000, ст. 4, ,в Там само.
[xv]B. CAPLICKI, (a cura di), Martirologio cattolico, Mosca 1999, mp.
[xvi]B. CAPLICKI, (a cura di), Martirologio cattolico, Mosca 1999, mp.