До цього терору додавався також затяжний голод. Чимало католицьких сімей позбавили майна, арештували і депортували разом із сім’ями у віддалені регіони країни як “елементи, небезпечні для суспільства”. З 1930 по 1931 рр. з УРСР було депортовано до Сибіру 381000 сімей (1800000 осіб), з яких 64000 становили католики[i]. Влада була особливо жорстокою з маніфестаціями протесту селян проти закриття церков чи колективізації, що ставило під загрозу життя їх власних дітей. Ось що згадують свідки: “В 30-х роках з нами сталося те, що й з усіма іншими. Мій тато не ходив до колгоспу, бо казав, що не хотів віддавати душу дияволу, і за це у нас забрали все, навіть півкілограма квасолі. Забрали все майно і віднесли до колгоспу”[ii].
У людей не лише відібрали родину, а й зробили їх ворогами, ганьбили, одним словом, знищували єдність. Ось спогад стосовно цього: «Між нами шукали ворогів. Приїздили і силою приводили людей з однієї вулиці на іншу, заходячи в будинки і відбираючи все. Одного дня мій тато побачив, що військові прямують до нашої хати; мама перев’язала йому голову і змусила лягти. Вони зайшли і звернулись до мами: “Ліщинський хворий?”. Потім їй сказали йти за ними, привели до сусідів і наказали забрати в них корову. Мама відповіла, що не буде цього робити, бо боїться. Тоді солдат наказав їй зробити “легшу” справу: забрати зерно. Можете уявити, що такі дії викликали в душі людини? Тільки тому, що мама навчала дітей з тієї родини готувати, вони зберегли з нею добрі стосунки»[iii].
Все це відбувалось особливо інтенсивно в період з листопада 1932 р. по червень 1933 р. і 
представляло собою справжню катастрофу. Більш достовірні підрахунки говорять про близько 7 мільйонів жертв, особливо в Україні, Казахстані, на Північному Кавказі, а також в російських регіонах, таких, як пониззя Волги. “Біль, страждання, втрати людей були такими, що жодна книга не в змозі це передати”.
Кожна сім’я страждала від голоду і була змушена їсти картоплю, знайдену на городі чи в полі, але вже гнилу, бо була минулорічною. Її чистили, сушили і робили муку, яку використовували для випічки коржів, звичайно ж, дуже гірких. Така їжа викликала печію, виразку шлунку і часто навіть смерть, особливо серед дітей. Дехто збирав у полі конюшину і готував її. Коли батько повертався з колгоспу, вся сім’я сідала до столу. Їли жадібно і поспіхом, роздувався живіт, але шлунок був порожнім. “Дитина збирала квіти у траві та їла. Одного разу вона з’їла свіжі конячі кизяки і незабаром померла. Ширились також страшні чутки, що наоколиці села Павлівське батьки їли своїх дітей. Ця розповідь вразила дітей, які сиділи рядочком на ганку. Багато з них були змушені їсти собак, котів і мертвих коней”[iv].
Д. Кваснюк з села Підлісний Макарів:“Ніхто не приходив нас відвідати і не заходив в будинок, де п’ятеро дітей вмирали від голоду. Двоє померло на наших очах. Вони залишили нас серед голих стін, дякувати Богові, хоч був дах над головою. Ми мали кілька мішків полови для коня, яку, на щастя, не забрали, бо була схована; її ми й їли. В грудні моя сестра захворіла на менінгіт. Мій тато пішов до лікаря, бо хотів її врятувати, але в нас не було грошей і ніхто не хотів її лікувати. 28 грудня дівчинка померла. Тато пішов до колгоспу попросити коней, щоб відвезти труну на цвинтар в місто, тому що в нас його не було. Після похорону тато тяжко занедужав і 16 травня того ж року помер”[v].
“З усім цим голодним народом, який харчується людською плоттю, коли вулиці вкриті сотнями і тисячами трупів, зараз і лише зараз ми можемо і повинні конфіскувати майно Церкви з усією жорстокою і безжальною енергією. Тільки зараз величезна частина селянської маси може нас підтримати, тому що буде в змозі здобути собі хліб, продавши скарби монастирів. Без цих скарбів неможливо виконати в цілому завдання держави, зокрема, реструктурувати економіку і захистити наші позиції. Отже, чим більшою буде кількість розстріляних священиків, тим краще для нас. Ми повинні негайно провчити цих людей так, щоб вони на довгі роки не були в змозі чинити опір”[vi]. (Сталін)
[i]A. WENGER, La persecuzione dei cattolici in Russia, gli uomini, i processi, lo sterminio. Dagli archivi del KGB, Milano 1999, с. 17.
[ii] Я. СНІГУРСЬКА, м. Городок, 31.08.1999, ст. 64, в П. ГОНЧАРУК, Духовне життя переслідуваних осіб на Поділлі у 1918-1990 роках в світлі зібраних свідоцтв.Магістерська праця написана на Богословському Факультеті Лятеранського Університету – Філіал в Городку під керівництвом о. мгр ліц. РишардаФедерчика, Городок 2001, с.30
[iii]Ж. ВІНЯРСЬКА, м. Городок, 15.02.2000, ст. 84,в П. ГОНЧАРУК, Духовнежиттяпереслідуванихосіб…, с. 31.
[iv]Zbiorys. TeresyWolskiejOSB, Glod 1933,Otwockб.д. сс. 6-7.
[v]Д. КВАСНЮК, с. Підлісний Мукарів, 26.12.2000, ст. 78, в П. ГОНЧАРУК, Духовнежиттяпереслідуванихосіб…, с. 31.
[vi]E. H. CARR, La rivoluzione bolscevica 1917-1923, Torino 1964, с. 214.