І. Щоденне життя в суспільстві без Бога

Комуністична Партія прийшла до влади в Росії у жовтні 1917 року, а трьома місяцями пізніше – в Україні. Вона поставила собі за мету створити “нову моральність” й “нову людину” й побудувати нове суспільство, засноване на загальному добробуті, перетворити світ на “земний рай”, рай без Бога і без релігії. Ця ідеологія вбачала у Церкві з її концепцією Ісуса-Спасителя світу головну перешкоду в установленні комуністичного режиму. Релігійні вірування та приватна власність були для Леніна і для комуністичної партії однією з головних перешкод у встановленні комуністичної диктатури. Одним із найважливіших завдань радянського режиму була боротьба з релігійними віруваннями, а знищення останніх було умовою, без якої неможливо збудувати нове суспільство і виховати “нову людину”. (М. Горький 1920 р) напис: “Ленінізм діє без милосердя, щоб знищити релігію. Релігія схожа на рідину, в яку вороги занурюють наших людей. Не можемо забувати, що релігія – це інтелектуальний напій з отрутою: вона отруює, гіпнотизує, наркотизує і розслаблює наших людей”[i].“Це проблема не яка-небудь, а надзвичайно важлива: треба знищити те, що створювалося протягом двадцяти століть”[ii].

Михайло Калінін говорив: “Боротьба з релігією є знаряддям, необхідним для прокладання дороги комуністам”[iii].

 

 

 

Ленін ненавидів релігію, тому що бачив у ній дуже небезпечну зброю. Плював на хрест, топтав його і, щоб окреслити релігію, не знаходив інших слів як “затемнення людей”, “соціальне зло”, “опіум народу”, “духовна горілка”[iv]. Замість релігії, згідно з задумами розповсюджувачів атеїстичної ідеології, атеїзм був доктриною, в яку повинні були вірити всі. “Соціалізм – це моя релігія”[v]. Боротьба з релігією була найважливішою справою, що здійснювалась на території радянської країни. “Ми ведемо і будемо вести кампанію проти релігійних вірувань”, – (Йосиф Віссаріонович Сталін)[vi].

У релігійних обрядах вбачалася непряма загроза для життя і здоров’я людей. УЦеремонія хрещення була замінена “святом імені”; миропомазання – “святом дорослості”, а релігійне поховання померлих “урочистим похороном” з музикою й несінням медалей.

Кінцевою метою антирелігійної боротьби була побудова нового суспільного режиму, який, базуючись на марксизмі-ленінізмі, мав бути режимом колективної справедливості, “раєм на землі”. Потрібно сказати, що програма “раю на землі” повинна була здійснюватися урядом за допомогою єдиної сили – Комуністичної партії, що контролювала життя всього суспільства, яке цілком було їй підпорядковане. Умовою створення нового світу було знищення старого за допомогою революційного терору мас. Ленін декларував: “Чим більшу кількість представників буржуазії і кліру можна з цього приводу розстріляти, тим краще. Цим самим ми дамо для них важливу науку, бо заборонимо навіть думати упродовж довгих років про будь-який спротив”.

Григорій Зіновієв заявляв: “Щоб знищити ворогів, нам потрібно мати власний соціалістичний терор. Мусимо перетягнути на нашу сторону дев’яносто зі ста мільйонів мешканців радянської Росії. Стосовно інших нема що й говорити: їх треба знищити”. “Ми ненавидимо християнство і християн. Навіть найкращий серед них повинен вважатися за нашого найгіршого ворога”, (Анатолій Луначарський)[vii].

Так розпочалося жорстоке переслідування віруючих: людей катували, спалювали живцем. Деяких католицьких священиків і світських поховано живцем лише за те, що вірили в Бога. А. Волков писав: “Ніколи не було таких трагічних для Церкви часів, як зараз. Храми закривають, християн переслідують. Мабуть, вже надходить година антихриста. Ми терпимо голод, брутальність”[viii].

Храми і каплиці культового призначення були перетворені на стайні, бані, зерносховища чи сховища хімікатів, на музеї або бібліотеки, танкові, тракторні заводи, заводи з виготовлення пластику, а для більшого осквернення на місці вівтарів розмістили туалети. Найвідоміші санктуарії, до яких приїздило багато народу, були закриті і перетворені в кінотеатри або музеї атеїзму. В храмах, окрім сакральних і цінних предметів, вилучили лавки, знищили вівтарі. Були закриті всі церковні видавництва і типографії, заборонено публікацію релігійної преси, почалось знищення релігійної літератури в книгарнях і бібліотеках. Директива партії наказувала всім вірним здати владі Святе Письмо і молитовники. Операції з конфіскації цього супроводжувались численними сутичками вірних із загонами, відправленими на вилучення церковного майна. Багато священиків було вбито через відмову віддати сакральні предмети. Якщо вірні не віддавали владі ключі від костьолу, коли приїздила міліція, щоб її замкнути, і якщо там знаходили людей, які моляться, їх розстрілювали. Згодом почались переслідування священиків та їх арешти: пропадали всі ті, хто працював на Церкву: органісти і члени парафіяльної ради. Ще ніколи Церква не знала такого сильного удару: більшовики вважали себе гідними почестей за створення першої у світі світської і атеїстичної держави.

Уряд наполегливо намагався скасувати релігійні свята, тому що миряни, навіть не маючи священиків і храмів, молились в своїх домівках. Релігійні церемонії були заборонені і карались примусовими роботами або штрафом у розмірі 300 рублів.Уряд заборонив паломництва, мотивуючи це тим, що “учасники витоптували траву і псували врожай”. Священикам було заборонено влітку відправляти літургію з 5 ранку до 10 вечора, щоб не відволікати людей від сільськогосподарських робіт. Було заборонено організацію і проведення релігійних зібрань, процесії та інші релігійні церемонії, які “порушували громадський порядок”[ix].З 1925 заборонили уділяти таїнство шлюбу.

Асоціація“Атеїстичні борці” була важливим знаряддям в руках комуністів для шпигунства, доносів, терору щодо віруючих та формування в підростаючого покоління матеріалістичного світогляду. Будучи залежною безпосередньо від влади, в 1929 році вона запропонувала закрити всі храми, щоб знищити їх в наступні три роки і розібрати на будматеріали. Організовано багато курсів і гуртків під гаслом “громадянин – робітники –університети”: в 1930 році їх було 44, а в 1931 – вже 84. В 1933 році організовано 5020 початкових курсів і 225 для студентів, останні відвідувало близько 4135 студентів.

Для боротьби з Церквою була використана також преса: газети і журнали були численними, мали величезний тираж. Найбільш значними були газети “Безбожник” і “Атеїст”, що глузували з Церкви, Євангелія та релігії, поширюючи неправдиві звинувачення і гидоти проти священиків, цитуючи неправдоподібні вірші зі Святого Письма, перекручуючи біблійні події і вигадуючи факти з життя Пресвятої Діви Марії та святих, малюючи на них карикатури.

Газета “Безбожник”, 1926 рік: “Без церкви життя більш радісним, без релігійних свят живеться набагато спокійніше”[x]; “Хрест – це молоток церкви” “Дикі осли з довгими вухами, терпеливі й дурні, – це правдивий образ християн, що мають зносити биття і нести хрест”[xi].

В 1924 році радянське видавництво опублікувало 700000 екземплярів антирелігійної літератури; в 1927-1930 роках – 15505 газет (8000000 екземплярів) і 749 періодики; з 1930 по 1940 роки – 140000000 екземплярів з 1832 антирелігійними заголовками (на 1931 рік було передбачено видати 3500000 таких екземплярів). Газета “Більшовик” в цьому ж році досягла тиражу 3500000 копій. В 1970 році вийшла 7251 газета (140000000 екземплярів) і 5553 періодичних видань 59 мовами Союзу. Як того й хотів Ленін, були газети для кожної категорії читачів: “Правда” – 9000000; “Ізвестия” – 8000000; комсомольцям і піонерам – 10000000 газети “Правда” в кожній республіці; „Мурзилка” для дітей – 6000000[xii].

     Боротьба з релігією в радянській імперії вважалась необхідною для створення нової людини: homosoveticus. Влада хотіла не лише відмовитись від Бога, а й стерти з душі людини подібність до Бога. П. Е. Нево:«Було жахливо жити в країні, де правив Його Величність Страх. Всі боялись: себе, своєї дружини, своєї дитини, брата, сусіда, прислуги, боялись міліції, яка боялась себе самої. Боялись ранку, особливо боялись ночі, боялись на заводі, в трамваї, в ліжку. Загальний страх, жах перед в’язницею, смертю і життям. Правдивий образ пекла!”[xiii].

Слово свобода значило відречення від християнської моралі та створення моралі нової. Олександр Солженіцин писав, що для комуністів слово “мораль” пахло буржуазністю. Вони діяли у відповідності з принципом вседозволеності. Віруючих почали принижувати. “Немає Бога і мораль відносна. Якщо Бога нема, начальство займає Його місце”. Інший висновок: “Якщо Бога нема, то все дозволено”. “Все, що бачиш, є твоїм. Яке б житло не помітив – воно твоє. Будь-яка жінка твоя. Земля твоя. Небо над головою твоє!”[xiv].

Комунізм мав своє бачення моралі і свободи. “Брехня, повторена двічі, є брехнею; повторена 100000 разів стане для багатьох правдою”. Це вислів Й. Ярославського, відомого теоретика комунізму в 1923 р. Плодами брехні було постійне ствердження, що в СРСР не існувало переслідувань. Радянські письменники говорили, що в період комунізму в Радянському Союзі переслідування за віру заперечувалося. Представники Церкви були засуджені тому, що “під приводом релігійної пропаганди виступали проти влади. Клір ніколи і ні за яких обставин не переслідувався”[xv].

“Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек”. Але реальність була іншою, підтвердження чого знаходимо в рядках з листів тих, кого переслідували в 1932 р.:«”Надалі будете вільні”, – обіцяли нам. Це було надзвичайно важко: слухати, як називають “вільними” нас, депортованих на чужу територію, в незнайому країну, до безмежного Сибіру. І без будь-якої можливості навіть дихнути за власним бажанням! Нашим чоловікам запропонували записатись в міліцію, щоб бути наглядачами над іншими. Ми багато разів були свідками жахливих сцен, коли чоловіка забирали від дружини і дітей»[xvi].

Один священик, який проживав в Україні, так писав до своїх друзів в Польщу: “Душею і тілом я з вами, але в ці хвилини сумління каже нам: більше не можемо. Ми тут знаходимося біля розп’ятого Христа, биті та зморені … Скільки страждань через віру ми мусимо зносити! Та навіть в найбезнадійніших ситуаціях пам’ятаємо, що Бог великий і милосердний. Ви не можете навіть уявити, в якому жахливому стані ми знаходимося. Майже всі храми в дієцезії пограбовані, Пресвяті Дари зневажені, на вівтарях зроблено туалети. Кілька тижнів тому в храмі Святого Олександра вкрали і викинули Пресвяті Дари; в Бердичеві було таке ж неподобство. Знищені і використані під музеї, тюрми, склади для зерна вже 50% храмів і каплиць в нашій дієцезії. Найгіршим є те, що діти Церкви одне за одним гинуть… Вже багато священиків нашої дієцезії померли від голоду і страшних хвороб та нестатків. Крім того, священик-в’язень не може бути байдужим до інших в’язнів, а мусить всіма опікуватися, тому, що вони є нещасними”[xvii].

В наступні роки в Україні багато людей продовжували терпіти  переслідування, насилля, приймати смерть лише за відмову відректись своєї віри. Незважаючи на це, Церква вижила, тому що під час Другої світової війни прибули священики з Німеччини, Польщі і Західної України, приєднаної до Радянського Союзу. З 1944 до 1946 років було знову відкрито 837 святинь і почалось практикування віри, що не було приємним для уряду.

10 грудня 1958 року М. Хрущов підписав декрет “Недоліки проведення науково-атеїстичної пропаганди серед населення” з метою перешкодити відновленню релігійної свідомості. Політичні організації заохочували підтримувати дії партії, “спрямовані на придушення релігійних сентиментів народу”. Підготований в 1958 році, загальний наступ розпочався в наступному році. Улюбленою зброєю був закон, який наказував закрити певну кількість храмів, відкритих повторно після війни. Вживались всі способи: законні, незаконні, свої власні. Якщо, наприклад, святиня знаходилася біля школи, говорилось, що вона перешкоджала навчанню і її потрібно закрити. Якщо вірних сходилось багато, вважалося, що натовп перешкоджав транспорту і культову споруду треба закрити. Якщо церква була пам’яткою архітектури, то належала народові, отже, її закривали. Вона потребувала реставрації – знову ж її закривали.Задоволений Хрущов декларував: “Через деякий час релігія припинить своє існування, народ забуде, що це таке і я вам покажу по телебаченню останнього священика”[xviii]. В будинках віруючих забирали книги, радіо і все те, що було пов’язане з релігією, сторінки з молитовників використовували для самокруток.

Цей режим знищив християнські норми життя і цінностей загалом. В шістдесятих – сімдесятих роках 90% осіб, звинувачених у “антисовєтизмі”, було засуджено, і це становило загалом тисячі осіб на рік.

Це лише деякі аспекти комуністичного проекту установлення “раю на землі” – релігійного переслідування католиків в Україні. Жертви були в кожному прошарку суспільства, включаючи священиків польського та німецького походження. Миряни становили найбільше число засуджених: стосовно них КДБ не розпочинав суду та слідства, а просто вивозив їх на болота тайги, до Уралу, на Північ або в степи Казахстану. Десятки віруючих католиків вважали соціально небезпечними елементами. Вони померли, і жодна пам’ять про них не збереглася, жоден хрест не стоїть на їх могилах, бо правлячим режимом в той час нищилися цвинтарі. Говорили, що це робилося для розширення території міст та земель колгоспів, але насправді влада хотіла знищити хрести і віддалити від людей думку про смерть та вічне життя.

[i]A. VAKSBERG, Le mystère Gorki, Paris 1997, сс. 72-73.

[ii]A. OKOŁO-KUŁAK, Bolszewizmareligia, Warszawa 1923, с. 120.

[iii]Безбожник 22 (1929) 9.

[iv]Безбожник 4 (1925) 2-3; D. SERRETTI, Il tempo della Tirannia. Nabokov/Bulgakov/Pasternak/ Solzenicyn, Roma 2000, с. 120.

[v]V. LENIN, Opere Complete, vol. XXXV, Roma 1965, сс. 388 -389.

[vi]Антирелигиозник31 (1932) 1.

[vii]Литература в школе5 (1955) 4-5.

[viii]B. CAPLICKI, (a cura di), Martirologio cattolico, Mosca 1999, б.с.

[ix]R. DZWONKOWSKI SAC, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, c. 70.

[x]Безбожник у станка 6 (1927) 5.

[xi] Там само, 5 (1927) 10.

[xii]M. LARAN, Russie-URSS 1870-1970, Paris 1973, с. 321-322.

[xiii]E. WALEWANDER, Katolicyzm na wschod od Bugu. Fakty i nadzieje, Naklo nad Notecia 1998, с. 14.

[xiv]A. SOLZENICYN, Arcipelago Gulag I1: 1918-1956, Milano 1990, c. 477.

[xv]История Совецкой Конституции в декретах, Москва 1936, c. 67

[xvi]F. OLECHNOWICZ, Prawda o Sowietach. Wrażenia z 7-letniego pobytu w więzieniach sołowieckich 1927-1933, Warszawa 1937, c. 13.

[xvii]D. NOWICKI, O odprawianiu nabożeństw przez duchowieństwo katolickie, uwięzione na Wyspach Sołowieckich (lata 1925-1932), ms, s.d.

[xviii]N. KRUSCEV, Kruscev ricorda, Milano 1971, с. 254.