Територія України від початку революції аж до останніх днів більшовицької окупації стала центром апостольської ревності священиків, які часто віддавали власне життя, щоб тільки уділяти таїнства. Католики були змушені підпільно хрестити дітей, вінчатися, сповідатися, по-християнськи ховати померлих. Стало неможливими нормальне життя в родині, свобода слова, а також літургійні відправи у своєму храмі. Церква стає “підземною ” в державі, де одна лише католицька приналежність вже сама по собі була криміналом.
Незважаючи на переслідування, священики не переставали уділяти таїнств; щедро уділяли їх, де тільки це було можливо: на кладовищі, в каплицях, в храмах, в приватних будинках. Часто люди мусили затриматися на наступний день з приводу великої кількості людей, бо священик був просто неспроможний за один день всіх охрестити.
Знаємо плоди цієї невтомної праці з існуючих документальних записів. Отець Альоїз Схонфельд був настоятелем в Сімферополі, в Одесі, а пізніше – в Зіновійську. Згодом, коли храм був закритий, відправляв Святу Месу в своїй кімнаті. В 1924 році був звинувачений в антирадянській агітації, пройшов більше тисячі кілометрів, щоб дістатися до Києва і відправити Святу Месу прихожанам. Як настоятель храму в Києві, був засуджений і звинувачений, в організації антикомуністичної націоналістичної групи, використовуючи амвон, як засіб пропаганди, чим спричиняв протести проти радянського уряду, а також збирав гроші, щоб допомагати переслідуваним[i].
Отець Болеслав Зілінський з Луцько-Житомирської дієцезії був засуджений до смертної кари 6.08.1926 року. Коли про це дізнався його батько, то помер від інфаркту. Засудженого в’язня тримали в таборі на Соловках чотири місяці. 21.07.1930 р. він втік з Архангельського концтабору, де знаходилося 2800 осіб. Після семи днів втечі і драматичних випадків, під час яких кілька разів наткнувся на рушницю, він 11.09.1930 року прибув до Польщі. Описуючи своє життя в СРСР, в одній польській газеті отець написав, що був засуджений тому, що виконував свою місію в чотирьох приходах, де молодь сповідувала католицьку віру, хрестив хворих дітей перед тим, як їхнє народження було зареєстроване, і зорганізував притулок для побратимів-священиків.
Життя священиків підлягало посиленому контролю: в храмах та в інших приміщеннях, де вони перебували, були вмонтовані системи прослуховування. Священики, щоб уникнути підслуховування, проповідували на середині храму або з амвону. Декого з священиків позбавлено дозволу вільно пересуватися територією СРСР. Та незважаючи на все це, вірним, священикам, монахам та черницям не бракувало оптимізму. Його додавала – віра.
Отець Ян Шетеля, пригадує, коли в липні 1944 року Нове Місто було здобуте Червоною армією: “Я міг повернутись до Польщі, але хотів залишитись, будучи молодим священиком, щоб працювати поміж поляками і українцями, що не бажали перейти до православної Церкви”. Це було нелегке рішення: прийняти його мені допомогли прохання простих людей: “Якщо ви, отче, поїдете, не буде ні священика, ні храму, тому що його закриють”. 11 серпня 1950 року отець Ян був заарештований НКВД і депортований у концтабір до Караганди. Будучи в’язнем, як і інші, він міг бути душ пастирем, навіть якщо часто, під час свят, щоб йому це заборонити, його замикали у карцері.
Після звільнення один з його друзів по в’язниці писав:«Нехай дійдуть до вас мої слова, як знак пошани до вашої праці, яка є важчою за працю місіонерів у диких краях, але також більш необхідна. Наскільки зрозумілими є слова Ісуса: “Я добрий пастир”… Потрібно мати дійсно міцну віру, щоб жити не лише для себе, але бути палкою паломника для інших»[ii].
Отець Броніслав Мірецький протягом п’ятнадцяти років після того, як повернувся з концтабору у 1953 році, не був у змозі отримати дозвіл на виконання своєї душпастирської праці. Його рідні наполягали, щоб він повернувся до Польщі, але двічі він відповів “ні”, вирішивши залишитися із солідарності з друзями та задля любові до вірних:
“Протягом багатьох років і до цієї пори вони допомагали мені матеріально, підтримуючи в мені надію, що одного дня зможу працювати з ними і для них. Я належу до них і не маю права шукати своєї вигоди або праці в інших місцях… Це відчувають їхні серця! І так випробуваних Богом, маю їх залишити? Ні!”[iii].
Отець Антоній Хоміцький спричинився до того, що посилав багато посилок в’язням у концтабір. Священики Броніслав Джепецький, Йосип Кучинський, Андрій Гладисевич і багато інших прожили завдяки харчовим посилкам, висланим ним. Щоб допомагати співбратам, він не щадив себе, пригадуючи слова отця Буковінського: “Ми є священиками Ісуса Христа! Христос не щадив себе, – говорить Апостол Павло. Ми висвячені, щоб не щадити себе, якщо є потреба дати наше життя за вівці Христові”[iv]. О. Станіслав Франкль, ректор семінарії у Львові, додавав: “Ліпше світити протягом малого часу, ніж диміти протягом цілого життя”[v]. Отець Буковінський пригадує, як у 1951 році в концтаборі готував одного земляка до Першої сповіді і повчав його аж до опівночі. Повертаючись у свій барак, натрапив несподівано на патруль. Перший офіцер його запитав: “Чому ти, попе, лазиш вночі по табору?” – і вдарив його в лице. “А тепер іди звідси”. “Не підставив я згідно з Євангелієм лівої щоки! Я повернувся з бараку дуже сумним. Після декількох хвилин я подумав: Цей патруль мав обов’язок відразу мене заарештувати, але офіцери мене лише покарали. З їхнього боку це був акт людяності. Дійсно, цей інцидент може вважатися антирадянською пропагандою. Можна говорити про героїчного католицького священика, що з надзвичайним зусиллям виконав свій обов’язок: на нього напали і вдарили. Та чи не отримав я в цей момент, можна сказати, милосердя і симпатію? Так, цей удар був не образою, а допомогою. Я не ображаюся на цих людей, які, не зважаючи ні на що, проявили мені своє добре серце”[vi].
Нечисленні священики змушені були постійно здійснювати поїздки в ті парафії, які надовго були залишені без душпастирської опіки. Такі короткі візити мали величезну вартість для людей, які вже не почувалися самотніми та покинутими. До речі, Отець Вільк OFMCap пише: “Ця місія в селах та містах переконала мене, що народ ще віруючий, співає релігійні пісні і прагне мати поблизу священика. Але я тільки один і маю багато таких місць, що знаходяться на великій відстані одне від одного”[vii]. Інший священик, отець Михайло Жуковський теж часто відправляв Святу Месу потайки і Слово Боже проповідував в лісі. Про це свідчить у листі одна прихожанка з Бару:
“Отець Жуковський не залишився надовго з нами: він був тут тільки з 1944 по 1946 роки. Пам’ятаю його, як шляхетного священика, який багато працював. Їздив до всіх приходів. Один раз поїхала з ним до села, з якого я родом. Він відправив в парафії Святу Месу, а потім пішов сповідати хворих до близьких сіл. У неділю ввечері охрестив близько 300 дітей, і з виснаження знепритомнів. Отець був добрим проповідником і сповідником для молоді. Завжди спонукав людей, щоб не пили ні горілки, ні вина, ні пива і не курили, тому що все це шкодить здоров’ю тіла і душі. Був милосердний до хворих. Дуже любив дітей, навчав їх катехези і приготовляв до Святого Причастя. Дарував образки. Для дорослих давав книжечки з молитвами і розарієм. І коли залишaв нас в травні 1946 року, то люди плакали і казали: „Коли побачимося?” Отець відповідав: „В небі“. На його очах були сльози”[viii].
В парафії в Полонному, де працював отець Антоній Хоміцький, з 1947 по 1954 роки було 13219 хрещень, 1579 шлюбів, 1563 миропомазань. Через нестачу священиків він їздив також до інших парафій, часто досить віддалених одна від одної. Зазвичай уряд толерував такі душпастирські “візити”, даючи дозвіл на виконання релігійних функцій протягом трьох або чотирьох днів, але перехід за межі дозволеного загрожував арештом або засудженням. Сам отець розповідає, що з ним трапилось в парафії в Бару. Він отримав дозвіл на душпастирську послугу на три дні. Коли люди дізналися про його приїзд, їх прийшло дуже багато. Священик сповідав, відправляв Євхаристію, проповідував, охрестив більше ста осіб, поблагословив близько десяти шлюбів, не відпочиваючи ні вдень, ні вночі. Третього дня, повертаючись з храму на обід, впав на землю і заснув. Його знайшли і сказали: “Отче, Вам забороняється спати, у вашому розпорядженні всього декілька годин, а ще багато людей очікує на вас”. „На мою просьбу, – розповідав отець Хоміцький, – мені полили голову холодною водою, я швидко поїв супу і повернувся до храму, до людей, до праці”[ix].
Ніна Матвієць згадує один подібний випадок в парафії в Шаргороді: “Дали дозвіл отцю Високінському приїхати до нас на три дні. Пам’ятаю, як принесла йому подушку, щоб міг з годинку відпочити біля вівтаря і повернутися до сповідальниці”[x].
Отець Г. М. Вільк, звільнений після смерті Сталіна, просить радянське громадянство, і в першій половині 1956 року виконує душпастирське служіння в 48 містах та селах Поділля, де не було храмів: охрестив 63 дітей, висповідав 921 хворих і поблагословив 266 могил. Протягом усього року він здійснював таке служіння в 105 містах та селах, де було охрещено 144 дітей, висповідано 1866 хворих, уділено таїнства хворих 398 особам, здійснено 29 похоронів і поблагославлено 1002 могил. Отець Андрій Гладисевич у Вінницькій парафії в 1957 році здійснив 314 хрещень, 45 шлюбів і висповідав 3600 вірних[xi].
Присутність священика радикально відбивалася на релігійному житті парафії. Наприклад, в Бару, коли в 60-х роках бракувало священика, до храму приходило тільки 10-20 осіб, і костел був відкритий тільки тричі на тиждень. В неділі та свята кількість вірних зростала до 100-150 осіб. Коли ж приїжджав священик, чисельність вірних особливо зростала: на літургії було більше 2000 вірних.
“Нам ніхто не хотів вірити: ніхто вже не надіявся, що колись ми зможемо мати серед нас священика – це здавалося чудом. Він освятив нам воду, потім – могили наших померлих на кладовищі. Християни, які були вислані сюди, не бачили жодного священика протягом двадцятьох років, тому в той день були охрещені і матері, і діти!”[xii].
Коли ж радянська влада все більше обмежувала душпастирську діяльність, священики уділяли Святих Тайн потаємно. Наприклад, отець Антоній Хоміцький в Деражнянській парафії, Хмельницька область, 21-22 липня 1953 року охрестив більше 400 осіб, а на Гречанах в Хмельницькому 28.07.1953 – 505 осіб. Люди, які багато років не бачили священика, дізнавшись, що він приїжджає до якоїсь парафії, прибували туди цілими родинами, щоб могти приступити до таїнств. Приїжджали не тільки з України, але і з Казахстану, з Сибіру, з Росії і Білорусі. На той час отець Антоній був єдиним діючим священиком на всі області. Не зважаючи на втому, він почувався щасливим, бо Церква жила і тріумфувала в людських душах. З деяких документів випливає, що в Полонному протягом 1947-1954 років він охрестив 5915 осіб. З цієї парафії о Антоній їздив у райони Хмельниччини та Кам’янця – Подільського, де охрестив більше 3315 осіб і поблагословив 568 шлюбів. Перенесений до Мурафи, в 1957 році охрестив там 3989 катехуменів, поблагословив 1011 шлюбів і уділив миропомазання 1563 особам. В загальному він охрестив 13219 осіб і здійснив 1579 шлюбів, що доводять документи. Хто може сказати, скільки в загальному уділив отець Антоній таїнств в парафіях Шаргород, Бар, Вінниця, Лучинець, Снітків, Вербовець, Копайгород, Чечельник, Молчани, смт Чернівці та в багатьох інших? Також були таїнства, які незареєстровані, тому що люди просили не реєструвати їх, боячись погіршити свій соціальний стан і втратити роботу. Хто порахує, скільки отець висповідав вірних?
“Отець Антоній часто був біля вівтаря з температурою, щоб не залишити людей в неділю або свята без Святої Меси. Я сама бачила, як не один раз, сидячи, з величезним зусиллям отець відправляв Євхаристію, а органіст роздавав Святе Причастя, тому що священик не міг рухатися. Отець Антоній не працював на свою славу, але на славу Божу і з любові до людей, тому що знав – немає іншого священика, який міг би його замінити”, – пам’ятає Анна Шведа.
В районах біля Мурафи, де отець Хоміцький мав постійне місце, в 1957 році на літургії побувало близько 78500 вірних: 18850 приступили до сповіді, 366 отримали хрещення і 90 пар взяли християнський шлюб. В 1958 році налічується близько 74500 осіб, що прийняли таїнства, серед яких 8960 сповідей, 166 хрещень і 21 шлюб. В 1959 році тих, кому уділено таїнств, було близько 84000. В цьому році відбулося 12040 сповідей, 242 хрещень і 68 шлюбів. У ці підрахунки не входять вірні з тих храмів, до яких священик приїжджав лише кілька разів на рік. Незважаючи на переслідування, в районах Вінниччини в 1963 році 15946 осіб (48,8% всіх становили новонароджені) отримали хрещення[xiii]. Це реальність, яка протягом сорока років була спотворена атеїстичною пропагандою, що продовжувалось аж до 1991 року.
[i]Там само, с. 372.
[ii]R. DZWONKOWSKI SAC, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917-1939…сс. 368-370.
[iii]A. HLEBOWICZ, Kościoł w niewoli. Kościół rzymskokatolicki na Białorusi i Ukrainie po II wojnie światowej, Warszawa 1991, c. 100.
[iv]W. BUKOWINSKI, Do moich przyjaciół…, c. 112.
[v] Проповідник. Катехетично-формаційний додаток “Парафіяльної газети”, 8-9 (2001) 19.
[vi]W. BUKOWINSKI, Spotkałem człowieka, op. cit., cc. 128-129.
[vii]H. M. WILKOFMCap, Tyniezginiesz, Lublin 2001, с. 11.
[viii]Kresowi Księża harcerze od Kamieńca Podolskiego do Nowogródka. Kościół rzymskokatolicki na kresowych ziemiach polskich, Red. H. Dąbkowski, Warszawa 1929, с. 47.
[ix]L. S. SOSZKA, Ks. Antoni Chomicki „Patriarcha Ukrainy”, Krakow 1993, ms, с. 2.
[x]О. ІВАНОВА, «“Люди ви вистояли!” Спогади Яніни Харритонівни Матвієць», in “Парафіяльна газета”. Тижневик католицьких парафій України 50 (1995) 2.
[xi]J. SZYMAŃSKI, Kościół katolicki w obwodzie winnickim na Podolu w latach 1941-1964. Praca doktorska napisana w Instytucie Historii Kościoła Katolickiego Uniwersyetu Lubelskiego pod kierunkiem ks. Prof. Dra hab. Zygmunta Zielińskiego, Lublin 2002,с. 310.
[xii]A. FASOLINO, (a cura di), Croce e risurrezione nell’URSS, documenti sulla passione della Chiesa nell’URSS, Pessano 1979,cc. 57-58.
[xiii]J. SZYMAŃSKI, Kościół katolicki w obwodzie winnickim na Podolu…, с. 119.