У 1918-1919 роках було засуджено 70 священиків з політичними звинуваченнями у шпигунстві на користь Ватикану. 30% заарештованих відразу розстріляли, решта терпіли принизливу працю і постійну нервову напругу, позбавлені найелементарніших людських прав. З 1927 року їх звинувачували на підставі статті 58 карного кодексу РРФСР, де говорилось про контрреволюційний злочин.
У 30-х роках усі священики були оскаржені в тому, що мають зв’язки з міжнародною бюрократією, яка під керівництвом Ватикану готувалася порушити радянську територію. Всі священики були засуджені на більш ніж десятирічний строк, і більшість з них спочатку були в “політ ізоляторі” (у повній ізоляції), а потім переведені до концтабору на Соловки, де продовжувалась їх “хресна дорога”.
Отець Казимір Наскренський з Житомирської Дієцезії через різні прослуховування ГПУ і часті обшуки також пережив немало страждань. 9 вересня 1930 року його заарештовано на залізничному вокзалі в Києві. Священик повертався з Полонного, куди поїхав, щоб уділити Таїнства Миропомазання групі парафіян. Під час слідства, що тривало 10 місяців, він пережив 70 страшних допитів. Був засуджений “трійкою” і відправлений до політізолятора в Ярославль. Покарання стало ще суворішим, коли знайшли в отця журнал з фотографіями Папи і кардиналів[i].
У травні 1930 року в Харкові одразу було засуджено 30 католицьких священиків, більшість з них були поляками. Багатьом з них спочатку винесли смертний вирок, а потім замінили його засланням від 8 до 10 років концтабору. Так сталось у 1930 році, коли солдати ГПУ України заарештували 49 невинних священиків. 16 січня 1930 року заарештовано отця Франциска Чирського зі звинуваченням у діях проти влади, але, насамперед, через те, що в його парафії, яка належала до Кам’янець-Подільської дієцезії, існували кола живого Розарію, до яких входило 150 осіб та налічувалось 60 терціяріїв, а також тому, що в своїх проповідях отець заохочував парафіян ходити до храму, сповідатися і жити по- Божому.
У березні 1930 року заарештовано також отця Йосипа Жмигродського, настоятеля храму Св. Миколая в Києві, через те, що в проповідях заохочував людей “не зрікатися віри”. Під час допиту він ствердив:
“Причиною наших арештів, на мою думку, є бажання влади закрити храми. Для досягнення цієї мети уряд вибрав арешти. Це ж саме думають священики, з котрими я зустрічався: ніхто з нас не може уникнути долі Наскренського… і всі ми готові на це… Принаймні я не почуваюсь винним”[ii].
У 1929-1931 роках в Україні було заарештовано 142 католицьких священики[iii]. О. Павло Велік, адміністратор парафії в Котельні (у 1918 році ця парафія мала 3079 віруючих) був заарештований 10 лютого 1935 року разом з 10 парафіянами за те що приховав частину парафіяльного майна та за допомогу переслідуваним. Засуджений до 5 років концтаборів Карлагу в Казахстані був звільнений 11 лютого 1940 року. Нелегально прибув до Житомира і ховався в домі Згромадження Сестер Слугинь Ісуса. Повторно був заарештований 10 липня 1940 року. Отримавши смертний вирок, який пізніше замінили на 10 років концтабору і позбавленням громадянських прав на п’ять років. У віці 68 років, 30 квітня 1941 року, отець був депортований до концтабору разом з сестрами-монахинями, засудженими за те, що потаємно навчали дітей релігії. Там і помер 12 березня 1942 року[iv].
Під час арешту міліціонери жорстоко били священиків, і ті часто помирали в лікарні внаслідок побиття. Агенти коли вели священиків на допит, кричали на них і принижували. Священикам наказували прославляти Радянську владу в проповідях і змушували переривати Літургію з будь-якої причини.Комуністи арештовували священиків перед святами Різдва та Великодня, як пригадує отець Бернард Міцкевич:“Мене заарештували вранці 21 грудня 1973 року о 6 годині. Приїхали, мені здається, шестеро з КДБ, одягнені у цивільне і довго обшукували мою кімнату: забирали іконки, медальйони та релігійні книги. Віруючі прибігли, щоб оборонити мене: декого з них побито, а мене в цей же день перевели зі Стрия до Львова. Процес тривав декілька місяців, тому що не було жодної підстави арештувати мене, а тоді звинуватили в тому, що я роздавав дорослим і дітям маленькі іконки, книги про об’явлення в Фатімі та Катехизм. У Вігілію Різдва я був як Свята Сім’я, у цілковитій вбогості: основною їжею був пісний суп. Але, незважаючи на це, я вважаю цей вечір найкращим у моєму житті, тому що мої умови були дуже схожими на ті, в яких знаходилася Свята Родина у Вифлеємі в навечір’я Різдва Христового. 24 грудня 1998 року, у 25-ту річницю тієї вігілії, я попросив, щоб сестри приготували такий суп, як я їв тоді у в’язниці. В “чудовій вбогості” пережили ми цей винятковий ювілей! Сьогодні я не жалкую, що був у в’язниці. Вірую, що це була для мене і для Церкви особлива благодать, що це страждання було дійсно потрібним у Божих планах”[v].
Документи не обманюють і свідчення кричать про правду. На запитання: “Ви пробачаєте тому, хто заарештував вашого батька і засудив до розстрілу?” відповіли: “Так, пробачаю йому”. “Чому?”. “Тому, що Бог пробачає, і я пробачаю”[vi]. “Ви пробачаєте всім людям, які вас переслідують?”. «Пробачила усім, тому що Ісус так молився на хресті: “Отче, прости їм, бо не знають, що роблять”. Нехай Бог пробачить мені так, як я пробачаю моїм близьким і всім, хто вчинив мені зло»[vii]. Або: “Так, пробачаю. Не відчуваю жалю до цих осіб, які вчинили мені зло, але пробачаю їм тому, що Бог пробачає мені”[viii]. “Ви пробачаєте тим, хто був причиною ваших страждань, тим хто зруйнував вашу родину?”. “Так, пробачаю, тому що Ісус казав пробачати”. Без пробачення не існує миру в серці, і це видно з життя українських християн. Терпіння, які навіть неможливо описати, ранили їхні серця, але не зменшували їхньої любові до Бога і до тих, хто їх переслідував. Одна особа, котра залишилася в живих, пригадує:
«Прощення… Я пробачаю усім, і нехай Бог їм також пробачить! Було важко. Пам’ятаю, як наш син ішов, женучи корову, і плачучи казав мені: “Хлопці б’ють мене і відштовхують, кажучи, що я не можу пасти моєї корови з їхніми, тому що мій батько ворог народу. Я пробував забрати корову, але вона не хотіла іти, тому що звикла пастися з іншими, і тоді мене били, докоряли, що не забирав її і казали, що мій батько і я – вороги”. Він плакав, розповідаючи. Ми також плакали. Що ми могли зробити? Заарештували мого батька як ворога народу, а маму позбавили роботи. Це робили наші сусіди. Я їх бачу щодня, але не відчуваю до них ненависті. Я можу за них тільки молитися до Бога, щоб навернув їх»… “Чи пробачаєте тим, хто вам спричинив багато страждань?”. “Пробачаю усім. Пробачаю. Що буду мати, якщо не пробачу? А вмолитві ”Отче наш” як ми молимося? Якщо ми не пробачимо, то і нам не буде прощено”[ix].
[i]Там само, с. 172.
[ii]I. ZAIKINA, «Usłyszeliśmy ich głosy…», в Skazani jako „szpiedzy watykanu”. Z historii Kościoła katolickiego w ZSRR 1918-1956, Red. R. Dzwonkowski SAC, Ząbki 1998,с. 184.
[iii]R. DZWONKOWSKI SAC, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998,с. 520.
[iii] Там само, с. 79.
[iv]Documenti, La Chiesa romanocattolica, 78, в Archivio Segreto dei Bolscevichi dell’Ucraina, f. 345, сс. 4, 31, 58, 96, 103.
[v]S. KURLANDZKI MIC – L. DANILECKA, Panie do kogóż pójdziemy? Marianie na Ukrainie, Warszawa 2001,с. 129.
[vi]Ф. СІТАР – Г. НАГУРНЯК, м. Кам’янець-Подільський, 09.10.2000, ст. 10, в Там само.
[vii]З. ЯГЕЛЬСЬКА, м. Кам’янець-Подільський, 09.10.2000, ст. 30, в Там само, с. 67.
[viii]Д. КВАСНЮК, с. Підлісний Мукарів, 26.12.2000, ст. 79, в Там само.
[ix]Г. КУЗЬМИНСЬКА, с.м.т. Станція Дунаївці, 30.10.2000, ст. 43 – 44, в Там само.