Боротьба щодо захисту костелу була від перших років переслідувань аж до падіння СРСР. Парафіяни піклувалися про храм, як про свій найдорожчий скарб, тому що той був дорогий і близький їхньому серцю та відповідав духовним потребам – в храмі вони пережили найкращі і найважливіші миті свого життя. Це було також пам’яттю про давні і кращі часи та символом надії на краще майбутнє, яку влада безперервно з насильством хотіла знищити. Про велику турботу вірних про костьоли і священиків свідчать неодноразові їх звернення до влади:“Ми, робітники колгоспу, учасники Другої світової війни, неодноразово зверталися до вас, щоб отримати дозвіл для постійного священика. Багато разіввам писали, але отримали тільки лист № 132 від 25.04.63 року, в якому повідомляєте, що отримали нашого листа. Ми і досі очікуємо від вас дозволу. Просимо його з усієї душі і серця: дайте згоду на дозвіл, щоб знайти служителя культу. Вони є, і ви знаєте їх краще, ніж ми. Подивіться, що ми отримали від влади? Ми слухаємо і робимо все, що ви і партія вимагаєте. Ми не йдемо на пляжі і не відпочиваємо; нам залишилася тільки свобода сумління і ми, люди старшого віку, просимо вас дати нам можливість задовольнити наші духовні потреби”[i].
“Залишені безхраму, ми змушені збиратися на молитви на кладовищах міста. Нам дуже прикро, що ми, громадяни, які боролися за визволення нашої Батьківщини від німецької окупації, позбавлені дому молитви і за будь-якої пори року мусимо збиратися під відкритим небом, в той час, коли православні, євреї, євангелісти та представники інших віросповідань мають доми молитви, де збираються для відправ і релігійних обрядів. Це ніщо інше, як позбавлення тисяч католиків їхніх громадських прав”[ii].
Не зважаючи на переслідування, в районах Вінниччини практика віри продовжувала розвиватися. Після Другої світової війни присутність молоді в Церкві збільшилася від 20 до 40% дякуючи прикладу тих, хто брав участь в літургії. В першій половині 1949 року в Вінниці на свята Нового Року, Святого Йосипа, Благовіщення та інші, храми були переповнені, і багато вірних змушені були стояти зовні. В тому ж році 659 осіб прийняло хрещення, близько 300 посповідалося і 98 пар взяли шлюб. В наступному році було 347 хрещень, 168 шлюбів і 4.500 сповідей. В 1951 році – 625 хрещень, 173 шлюбів і 7000 сповідей. В тому ж році в Вінницькій області отець Високінський висповідав 2350 осіб, охрестив 850 дітей і поблагословив 38 шлюбів.В одному зі спогадів Ф. Сітар пригадує:«В першу п’ятницю місяця священик висповідав близько 280 осіб в дуже складних умовах: декілька ночей він не спав і весь цей час перебував у маленькій кімнатці без повітря або в дуже холодній каплиці. Священик сповідав протягом багатьох годин, так що аж ноги в нього спухли. (Плаче). О третій годині швидко пообідав, бо раніше не мав на це часу, так як на нього чекало багато віруючих, в тому числі греко-католиків, прибулих для отримання таїнств хрещення, подружжя чи сповіді. Я сказала голові парафіяльної ради: “Поклич священика, нехай хоча б трішки відпочине”»[1].
В 1952-1953 роках отець Високінський був єдиним священиком в усій області й “тільки один раз на рік на один день” мав можливість відвідувати храми за межами Вінниці. В 1953-1954 роках до парафії Мурафи належало 6300 вірних, з яких близько сімдесят брали участь у щоденній літургії; 400-800 осіб – в недільних літургіях і 1500-4000 – на урочистих. В 1953 під час Різдвяних свят, які традиційно тривали три дні, у Вінниці близько 3000 вірних кожного дня брали участь у літургії; в Хмельницькому – 1000; в Мурафі – більше 2000; в Бару – 2500 і в Шаргороді – більше 1000 осіб. В наступному році під час Пасхальних свят у Вінниці на трьох Святих Службах було присутніх близько 9000 вірних, а в Мурафі – близько 7500. Спостерігаючи за католиками, які відвідували храм у Вінниці, відповідальний у справах релігії писав своїм начальникам, що вірні католики, проходячи мимо костелу, завжди туди заходили; якщо не мали часу, то хоча б на 5-10 хвилин. Беручи під увагу доповідь, підготовлену для працівників служби безпеки, в 1958 році на території Вінницького району було 15 костелів і три каплички та близько 30000 вірних.
В 1959 році представник правління з Шаргороду просив своїх начальників, щоб ті заборонили отцю А. Хоміцькому виконувати свою місію і так мотивував свою просьбу: “В цьому храмі організовуються урочисті відправи під відкритим небом і релігійні свята, під час яких є процесії; в них беруть участь від 1500 до 2000 осіб. Кожного другого дня священик відправляє літургію зранку аж до вечора”[iii]. В 1960 році в Мурафі брали участь в Різдвяних святах 2000 осіб, з яких 70 % – дітей.
З даних, представлених відповідальним до справ Релігії в Москві А. Пузіним, в червні 1963 року “на території України було відкрито 104 храмів, з яких 58 є без постійного священика”[iv].
“Ми не прагнули смерті, але коли хтось вмирав, то були радісні, а не смутні. Це твердження може видаватися безглуздям, але наше духовне відчуття було виправдане можливістю зустрічі із священиком, тому що влада в таких умовах дозволяла його присутність. Тримали вдома мерця два або три дні, щоб висповідатися і взяти участь в Службі Божій”[v].
Віра передавалася завдяки батькам, бо батьки були відважні. “Мій батько вчив нас любити Бога всіма силами і цілком віддатися в його руки”[vi]. «Ввечері ми, діти, ставали на коліна і разом просили тата, щоб читав з книжечки молитви. Після молитви тато повчав нас: “Діти мої, не зраджуйте Бога навіть на одну мить, навіть в найжахливіших переслідуваннях або труднощах. Не беріть чужих речей, не чиніть нічого злого нікому, не розпускайте пліток, допомагайте іншим – і у вас все буде добре»[vii]. “Дуже добре пам’ятаю, як мама мене ховала в храмі! Це настільки закарбувалося в моєму серці, що я цього ніколи не забуду. Вона дійсно була мені розрадою і підтримкою в найважчих ситуаціях і допомогла перенести всі нещастя”[viii].
Пан А. Левітин, вчитель літератури, який з 1931 року через сповідування своїх переконань безстрашно пережив чотири засудження, відбуваючи в цілому 12 років таборів, свідчить, що допомогло йому все це пережити. “Було б дуже негарно з мого боку, якби я не сказав, чому завдячую цю благодать. Скажу лише одне слово: молитві. Весь світ є чудо, і тільки короткозорі його не бачать. Але найбільшим чудом є молитва. Не від мене, звичайної людини, знищеної важкою працею, виходить сила, яка мене відроджує, спасає, підносить понад мене самого. Вона походить ззовні і нічого в світі не могло б протистояти їй”[ix].
Радянський режим забрав усе цим людям, крім молитви – основи їхнього духовного життя. Про це свідчить о. Хілярій Вільк: «Що це?! На сходинках вівтаря стоять міністранти в білих комжах. Посеред вівтаря лежить орнат священика, а на пульпіті – закритий Месал, свічки запалені. Таке враження, ніби очікують священика. Священик так близько і водночас так далеко! Всі закінчують пісню до Пресвятої Діви Марії, хтось дзвонить в дзвони і з ризниці виходить в комжі пан Майданюк, несучи книжку “Літургійний Рік” та йде в лавки. Люди стають на коліна, один міністрант іде за вівтар і знімає заслону з ікони Святої Анни. Хор, яким керує органістка, пані Обертинська, в супроводі фізгармонії виконує Господи помилуй і урочисте Слава в вишніх Богу… Захристиянин читає уривок з урочистості Пресвятої Трійці, після чого всі встають, щоб вислухати Євангеліє на цей день. Це свято було… без гомілії. Хор співає довшу форму Вірую… на латинській мові…, захристиянин збирає пожертвування, заносить їх до головного вівтаря, потім молиться в наступних намірах: за здоров’я людей, які працюють… Радуйся, Маріє; за вічний спокій для померлих… Радуйся, Маріє; щоб священик приїхав до нашого костелу… і, називаючи це намірення, із зусиллям стримує сльози. Виконується пісня “Сердечна Мати, опікунко людей…”, потім три рази дзвонять дзвіночком і хор співає Свят, підчас якого всі стають на коліна і залишаються в тиші для Перетворення; дзвонять дзвони і люди думкою линуть до близьких і далеких храмів, де Ісус є дійсно присутній і адорований під видом Хліба і Вина. У ці хвилини я думав: “Люди так багато моляться, щоб приїхав священик!”. Надходить момент духовного Причастя, хор співає Агнче Божий і в храмі рух: люди встають, беруть хоругви, що стоять посередині і між лавками; пан Майданюк бере хрест і в супроводі міністрантів, які дзвонять дзвіночками, розпочинає обхід. Бачу на вівтарі Месал, підходжу, беру його в руки і слідую за міністрантами; люди бачать мене і, можливо з боязні, що вкраду його, уважно стежать за мною. Під час обходу всі співають „Тобі хвала і слава”. Після обходу кладу Месал на вівтар»[x].
Ось декілька прикладів відважної оборони храмів, свідчення того, як люди прагнули Бога без страху перед шаленою атеїстичною пропагандою. В парафії Томашпіль вірні в 1953 році вислали 62 прохання, щоб їм повернули храм. В Мурафській парафії в 1957 році більше 5000 осіб підписалися під посланням до уряду, написаним О. Дажицьким. Відповідальний у справах релігії писав своїм начальникам, що, беручи під увагу дані з 1957 року, 2600 католиків з Чернівців Подільських вислали 20 прохань про повернення храму[xi]. В усіх парафіях просили про повернення храмів. Так як уряд зволікав давати дозвіл, деякі вірні самі відкривали двері храмів і входили, щоб помолитися. Наприклад, 9 травня 1969 року в Гвардійську храм був відкритий вірними: всі ввійшли і почали співати, прославляючи Пресвяту Діву Марію. Хтось дав знати голові колгоспу, що люди моляться в костелі. Приїхали, вигнали людей і знову закрили храм. Після допитів понесли покарання організатори очевидного зі штрафом 50 рублів, що в тому часі було великою сумою. Представники віруючих вислали в Київ наступний лист з проханням: “Оскільки нам видається, що час правління Сталіна вже закінчився, ми думаємо, що згідно з новими указами ніщо не загрожує нам, справедливим і простим радянським робочим, що ніхто не образить наші релігійні почуття. Просимо від імені тисяч вірних, в ім’я свободи совісті, в ім’я індивідуальної радості людини і в ім’я правди: дозвольте нам, старшим особам, жити спокійно до кінця наших днів, не забирайте в нас храму, єдиної радості”[xii].
З такими і подібними проханнями вірні їхали до Києва, до Москви і до Вінниці. Парафіяни зі Сіткова та з Вінниці писали до Верховної Ради:“Скажіть, чи вам ще не набридло читати наші прохання? Ми пишемо вже давно. Невже вам важко сказати лише „Відкрийте храм”? Це залежить тільки від вас. Або викресліть з Конституції слова “свобода релігії”. Яка свобода віри може бути, якщо храми закриті?”[xiii].
Також з парафії Шаргорода в той же час подали 112 прохань, щоб не закривали храму і приблизно 20 разів висилали делегацію з 30-35 осіб, найчастіше молодих працівників колгоспу, до Києва і до Москви, щоб просити про священика. Ці прохання перешкоджали відповідальному в справах релігії у Києві, тому він написав безпосередньо своєму представникові в Вінниці, щоб той зайнявся “серйозно католицькою парафією в Шаргороді, тому що до мене приходить багато прохань, докорів, приїжджають делегації. Прийміть рішення і повідомте нас щодо розв’язання цієї ситуації”[xiv].
Уряд вважав групи Розарію антирадянськими. Отця Вілька звинуватили в організації цих груп, написавши донос до уряду: «В російській мові слово Розарій ототожнюється зі словом “ружье”, тобто “оружие”, “зброя”»[xv]. “Пам’ятаю, – згадує Монсеньйор Ян Пурвінський, єпископ-ординарій Київсько-Житомирської дієцезії, – що в 1983 році в християнських будинках перевіряли все, шукаючи чогось, що б виявило таємниці Розарію”[xvi].
Таїнства не могли бути здійснені без священика, але коли перебудова принесла трохи свободи культу, життя парафій відновилося. Так, під кінець 1990 року, їх існувало близько 130, служило 50 священиків, враховуючи й тих, що приїхали з Польщі. За статистикою число парафій в перший рік незалежності України з 1 січня 1992 році було таким: на Вінниччині – 63 парафії; Волині – 3; у Дніпропетровській області – 2; на Донеччині – 1; в Житомирській області – 46; на Закарпатті – 60; на Івано-Франківщині – 13; на Київщині – 5 (в м. Києві – 3); на Львівщині – 92; в Миколаївській області – 1; на Одещині – 1; на Рівненщині – 8; Сумщині – 1; Тернопільщині – 60; Луганщині – 1; Херсонщині – 3; Хмельниччині – 74; Черкащині -1; в Чернівецькій області – 12. Таким чином, в тому часі в Україні існувало більше 450 римсько-католицьких парафій, а за чисельністю вірних римсько-католицька Церква була на четвертому місці після православної, автокефальної і греко-католицької[xvii]. Такий швидкий розвиток римсько-католицької Церкви між кінцем 80-х і початком 90-х років свідчить про міцну релігійну католицьку традицію, яка укорінюється в Україні з стародавніх часів. Незважаючи на переслідування, прагнення віри, духовного життя і форм релігійного культу не були ніколи перекресленими: достатньо було дати вільність слову, свідомість суспільству, щоб змогло ожити релігійне життя. 23.06.2001 р. уперше в історії Україна приймала з візитом премію свого духовного християнського відродження, римського Понтифіка Йоана Павла ІІ.
“Щось стиснуло мене за горло, – свідчить сестра Кляра Стащак, – і я плачу з радості, тому що на цій землі вірні, не зважаючи на труднощі, зберегли свою віру і любов до Бога, і майже всі приступають до Причастя. Всі уважні, виходять спокійно, без штовханини, дехто на колінах, і, як діти, зі складеними руками, довго дивляться на Дарохранительницю […]. Меса о сьомій ранку, але костел повний”[xviii].
Те, що Церква в Україні змогла витривати після війни, перш за все є заслугою вірних, які незважаючи на переслідування, боронили свої храми аж до 90-х років, коли почалося перебудова. Значний успіх мали молитовні зустрічі, часто з тисячами вірних і присутністю священика, щоб просити відкриття конфіскованого храму.
В СРСР за часи правління Хрущова було закрито і зруйновано майже 14000 храмів. В Україні тільки у Львові закрили їх близько 30. Світські, які протистояли цьому і чинили опір, були вивезені в концтабори. З 120 парафій Луцької дієцезії залишилася тільки одна (Кременець); з 400 Львівської митрополії і 70 з дієцезії Перемишля, які знаходилися на кордоні з СРСР, на початку 80-х років їх залишилося тільки 12. В 40-х, 50-х і 60-х роках зосталося близько 50 парафій, яких під кінець 80-х стало 70. В 1961 році в Хмельницькій області було 12 зареєстрованих парафіяльних спільнот з двома священиками; в 1972 році – в усій Україні 97 католицьких спільнот. Подих свободи, навіть, якщо вона ще трішки обмежена, розпочався від перебудови Горбачова. В містах і селах на початках відновлені приходи були нечисленними, але їхнє відкриття сприяло напливу тих, які до цього часу не практикували віру.
Завершуючи потрібно підкреслити, що протягом усієї історії Церква не раз переживала переслідування. Було знищено мільйони осіб, часто її найкращих синів і доньок. Мучеництво Ісуса стало першим зернятком довгої серії мучеників, і Церква Третього Тисячоліття має їх чимало. Багато режимів мали тверду політику, щоб знищити Церкву, але ніхто і ніщо не був спроможний її знищити, тому що в ній завжди актуальні слова Христа: “Ти, Петре, – скеля, і на цій скелі збудую мою Церкву, а пекельні ворота її не подолають” (Мт 16,18). Навіть комуністичний режим, який у 1917-1991 роках в Радянському Союзі мав за мету знищення Церкви, незважаючи на свої різні способи, не спромігся її подолати. Полягли мученики за віру, були знищені, спрофановані і сконфісковані храми, вивчався атеїзм, але Церква, Божа інституція, «свята, католицька і апостольська», вийшла переможною, тому що вона є маніфестацією Христа, який реалізується в історії; це перемога народу, що ходить у присутності Ісуса: “Я з вами аж до кінця світу” (Мт 28,20). “Тобі оголосять війну, але тебе не подолають, тому що Я з тобою, щоб тебе спасти” (Єр 1,19).
Тут ми пробували показати, що спроможна вчинити людина, коли відкидає Бога. Бачили приклади життя тих, котрі живуть без Бога і ставлять на перше місце ідолів, а також приклади тих, хто не піддався цій теорії фальшивої вільності. Вони свідчать, що варто вірити в Бога, запрошують нас застановитися над тим, що нас віддаляє від Нього і вказують нам на джерело сили, щоб витривати та йти дорогою, що веде до Нього. Щоб зберігати Божі Заповіді, вони збиралися на молитву, і це для багатьох стало причиною розстрілу, виселення, смерті з голоду, тому що не отримували вже заробітної плати. Жінки не зробили абортів, щоб не знищити життя, дане Богом. У подружньому житті Бог був для них ідеалом. Як Він залишився вірним економії спасіння людей, не зважаючи на їхні зради, так і подружжя в Україні старались протягом усього життя, не беручи під увагу матеріальні проблеми (бідність, переслідування), жити разом аж до смерті.
Не зважаючи на жахи комунізму, католицька Церква, як прекрасна рослина, що живе у кожному столітті та в кожному кліматі, пережила всі бурі, і сьогодні в Україні переживає період оновлення та віри. Відновлюється Церковна адміністрація, дієцезії і парафіяльні спільноти, працюють священики, ченці та черниці, народжуються нові покликання. Люди наближаються до Христа і до Церкви, що врешті не є вже “Церквою катакомб і мовчання”; тепер вона може говорити вільно. Переслідування та атеїстична ідеологія не змогли згасити у віруючих бажання віри, духовного життя і форм релігійного культу.
[i]Le lettere, La Chiesa romano cattolica, 1906 вArchivio Statale di Regione Vinnitza, f. R-2700, vol. 6, с. 72.
[ii]Там само, 19, f. R-2700, vol. 62, с. 70-71.
[iii]I protocolli, La Chiesa romanocattolica, 29вArchivio Statale di Regione Vinitza, f. P-136, vol. 215, сс. 9-10.
[iv]Там само, 32,f. P-136, vol. 198, с. 107.
[v]Там само.
[vi]Я. ОСТРОВСЬКА, м. Городок, 10.02.2001, ст. 118, в П. ГОНЧАРУК, Духовнежиттяпереслідуванихосіб…, с. 43.
[vii]В. ГОРОДИСКОЇ – З. МІХАЛЬСЬКОЇ, с.м.т. Станція Дунаївці, 29.10.2000, ст. 36,в П. ГОНЧАРУК, Духовнежиттяпереслідуванихосіб…, с. 55.
[viii]J. BILSKI, “Wspomnienia”, в P. WYSZKOWSKI OMI, Moc wiary. Próba przedstawienia prześadowań Kościoła rzymskoktolickiego na Ukrainie na przykładzie parafii Św. Anny w Barze w latach 1917-1991, Poznań 1998, с. 158.
[ix]Там само, сс. 42-43.
[x]H. M. WILK OFM Cap, Ty nie zginiesz, Lublin 2001, сс. 176-177
[xi]I protocolli, La Chiesa romanocattolica, 42 в Archivio Statale di Regione Vinitza, f. P-136, vol. 211, с. 10
[xii]Там само, 19в Archivio Statale di Regione Vinitza, f. R-2700, vol. 51, с. 8.
[xiii]Там само,сс.9-10.
[xiv]Там само, с. 11.
[xv]H. WILK OFM Cap, Ty nie zginiesz, Lublin 2001, с. 116.
[xvi]Я. ПУРВІНСЬКИЙ, „Україна вітає папу”, в „Парафіяльна газета”. Тижневик католицьких парафій України 18(2002) 3.
[xvii]M. NOWOSAD, «Sytuacja religijna na wspolczesnej Ukrainie», в Katolickie unie koscielne w Europie srodkowej i wschodniej-idea a rzeczywistość, Red. S. Stepien, Przemysl 1998, c. 385.
[xviii]RękopisyS. Klaryimaszynopisy. Prosto na krzywych liniach, в Archivio delle Suore Benedettine Missionarie in Otwock (Polonia), f. P-12, vol. 4, c. 1.