Хресна дорога – стояня 6 – В’язниці і допити


Вʼязниці й допити
Це важко собі уявити. Багато людей, яким довелося побувати в концтаборах Джезказгану, призначених лише для політв’язнів, свідчать, що кожного дня офіцери давали солдатам, що заступали на вахту, такий наказ: “Воины, помните, что вы смотрите за наиболее злостными врагами страны”. А цими “ворогами” були священики та вірні-миряни. Для знищення духовенства влада створила спеціальні в’язниці. Кількість переслідуваних невпинно зростала, особливо 1932 року, коли розпочалася “п’ятирічка атеїзму”, метою якої, між іншим, було знищення усіх Церков і віруючих та “знищення ідеї Бога”. 1937 року репресовано 200 тис. людей, половину з засуджено до страти. Більша частина священиків перебувала у в’язниці для політичних злочинців. В’язня везли на вантажівці під охороною 5 міліціонерів. Він лежав на підлозі долілиць з руками, зв’язаними за спиною. На спину клали запасне колесо. В цій позі він нічого не бачив і не знав, у якому напрямку його везуть. Здогадувався, що вже прибули на місце по скрипу гальм та по стуку дверей, що відчинялися. Потім в’язня вели вниз, і він знову піддавався тортурам і над ним продовжували знущатися. Його вели в кімнату, роздягали догола і обшукували. Забирали все, що мав. Якщо хтось мав із собою якусь їжу, це одразу забирали і викидали на смітник. Все фіксували в протоколі. В’язня голили, і після душу голого вели до коменданта табору. Останній перевіряв особисті дані, цікавився станом здоров’я; далі читав довгий список наказів, які в’язень повинен був виконувати. Далі давали в’язневі вбрання і вели його в одиночну або групову камеру. В’язнів зобов’язували дотримуватися цілковитої тиші. У разі потреби вони могли пошепки висловити свої прохання. Також вимагали стояти під вікном з руками за спиною під час ранкової і вечірньої перевірки; дивитися в очі перевіряльнику і відповідати на його запитання лише пошепки; ніколи не ставити запитань, не називати своє ім’я та прізвище, а лише номер, отриманий у в’язниці.
1953 року після звільнення більшої частини в’язнів, а також після ХХ з’їзду КПРС, особливої загрози для християн уже не було, але залишився страх і продовжував робити свою справу. Вистачало лише згадати терор, щоб паралізувало волю. Спогади про терор тяжів на душах, і ніхто не вірив, що Сталіна дійсно вже нема. Не було сім’ї, котра б не постраждала через переслідування, та про це не говорилося вголос.

Залишити відповідь

Закрити меню