Колись ховали ікони, закопуючи їх у землю на час обшуку. Потім відкопували їх вночі та молилися. Деякі люди не закопували, але оберігали, не даючи зняти. Ікони висіли у них вдома. У нас, наприклад, ікони та хрест були завжди на почесному місці.
Пам’ятаю, як приходив до мами директор школи, бо я ходив до костелу. Хотілося йому пройти ті пару кілометрів. І сказав матері, щоб я не ходив до храму — мама може ходити, але сама. А мама каже: «Я не боюся вас». Тоді він сказав, що в такому разі заберуть мене в інтернат. А мама відповіла: «Я не боюся вас, я боюся Того, який живе вгорі, Господа Бога боюся, а вас не боюся». І він пішов, нічого не добившись. Не раз вчителі говорили мені, щоб не водив дітей у костел, тільки сам міг ходити, але це вже було в Барі. Я їм відповідав: «Час нас розсудить».
Дві з тих вчительок, дякуючи Богу, теж почали ходити у храму. Донька однієї з них теж ходить до костелу, хоча раніше її мама забороняла дітям туди ходити. А я весь час спеціально брав дітей на руки і на такі великі урочистості, як Навечір’я Різдва чи Великдень, ми йшли до храму. У нас на свята вчителі чергували при храмі. Записували, які діти ходять у костел. Однак я з дітьми і надалі ходив до храму, йшов з дітьми, не боявся, і завдяки моїй матері та Церкві мої діти всі зараз ходять у храм. Вчаться нормально. Виросли добрими людьми, люблять Господа і Церкву.
Незважаючи на заборону, батьки приводили дітей до костьолу, несучи їх дуже часто багато кілометрів на спині. Пам’ятаю, як мама в 70-х роках носила мене на спині 20 кілометрів до Чернівців, бо там була капличка, як ховала мене в кущах, щоб не побачила міліція, і як одного разу несподівано з’явилися два дільничних. Якби побачили, то ув’язнили б священика парафії. Дуже добре пам’ятаю, як мама мене ховала! Це настільки закарбувалося в моєму серці, що я цього ніколи не забуду. Вона дійсно була мені розрадою і підтримкою в найважчих ситуаціях і допомогла перенести всі нещастя.