Католицька Церква і Голодомор в Україні


В Україні голодомор мав декілька етапів: перший в 1918-1922 рр; другий в 1928-1933 рр., третій 1946-1947 рр., під час яких померли мільйони людей і ці роки були одними із найважчих для Церкви. Вже, починаючи від 14 лютого 1919 р. вийшов Декрет, який наказував негайно конфіскувати всі предмети із золота, срібла та дорогоцінного каміння, що не слугували безпосередньо культовим потребам Церкви. Було вилучено чаші, церковний одяг було перетворено на сукно для шинелей та на їх обмундирування. Були осквернені й піддані експертизі реліквії святих. В період великих літургійних свят організовувались “антирелігійні карнавали”. Ікони і реліквії кидали на землю. Валили дзвіниці, нищили дзвони. Газети виправдовували ці акти вандалізму, стверджуючи, що дзвони були символом контрреволюції, тому що могли використовуватись з метою заклику людей для державного перевороту чи турбували робітників під час відпочинку. Без кінця підкреслювалось, що влада має змогу отримати значну суму грошей, яку потім реінвестує. В листі від 19 березня 1922 р. членам політичних установ Ленін дав вказівки, як поводитися із впертими священиками. Він вважав, що це був надзвичайно сприятливий час для того, щоб завдати їм удару, отримавши успіх на наступні десятиріччя: “З усім цим голодним народом, який харчується людською плоттю, коли вулиці вкриті сотнями і тисячами трупів, зараз і лише зараз ми можемо і повинні конфіскувати майно Церкви з усією жорстокою і безжальною енергією. Тільки зараз величезна частина селянської маси може нас підтримати, тому що буде в змозі здобути собі хліб, продавши скарби монастирів. Без цих скарбів неможливо виконати в цілому завдання держави, зокрема, реструктурувати економіку і захистити наші позиції. Отже, чим більшою буде кількість розстріляних священиків, тим краще для нас. Ми повинні негайно провчити цих людей так, щоб вони на довгі роки не були в змозі чинити опір”.
В храмах, окрім сакральних і цінних предметів, вилучили лавки, знищили вівтарі. Були закриті всі церковні видавництва і типографії, заборонено публікацію релігійної преси, почалось знищення релігійної літератури в книгарнях і бібліотеках. Директива партії в 1932 р. наказувала всім вірним здати владі Святе Письмо і молитовники. Операції з конфіскації цього супроводжувались численними сутичками вірних із загонами, відправленими на вилучення церковного майна. Багато священиків було вбито через відмову віддати сакральні предмети. Католицьких священиків було звинувачено у використанні таїнства сповіді з метою налаштувати громадян проти колективізації. Якщо вірні не віддавали владі ключі від костьолу, коли приїздила міліція, щоб її замкнути, і якщо там знаходили людей, які моляться, їх розстрілювали. Таким чином, наприклад, в Кам’янці – Подільському уряд зміг реквізувати з кафедрального собору хрест зі смарагдами вагою 7 кг, два позолочені ковчеги, дарохранительницю та інші літургійні речі. Уряд сформував церковні комітети, звані “двадцятками”, бо складались з 20 осіб, щоб здійснювати адміністративне керування парафією і підкорити вірних, адже так легше було ними керувати.
Практично до 1933 року було конфісковано всю приватну власність. Закрились всі семінарії, перешкоджаючи, таким чином, узаконеній підготовці священиків. Націоналізувалися всі школи, притулки та лікарні, якими опікувалась Церква. Було заборонено навчати релігії, відправляти публічно поза стінами храмів, використовувати релігійну символіку (ікони, хрести) в громадських організаціях. Церква, як ішлося в законі, не могла вирішувати питання віри, моралі, відправляти релігійні культи і збирати вірних на службу. Тому собори, церкви і каплиці культового призначення були перетворені на стайні, бані, зерносховища чи сховища хімікатів, на музеї або бібліотеки, танкові, тракторні заводи, заводи з виготовлення пластику, а для більшого осквернення на місці вівтарів розмістили туалети. Найвідоміші санктуарії, такі як напр. в Тиврові на Поділлі, до яких приїздило багато народу, були закриті і перетворені в кінотеатри або музеї атеїзму. Християни повинні були платити за квиток, щоб помолитись перед статуєю Діви Марії, яка була виставлена в музеї як приклад забобонності. Кладовища, хрести, парафіяльні будинки, статуї святих були знищені або використовувались як будівельний матеріал.
В гірких часах доби радянського терору нас не залишав Апостольський Престол.
Коли після українсько-російської війни в 1921 році панував голод, Папа Бенедикт XV пожертвував 500000 лір, щоб допомогти тим, хто терпів голод в радянській країні.
Хоча ця фінансова допомога, що надсилалась з Ватикану як і переписка строго контролювались урядом. Однак Ватикан не приймав такої цензури, а особливо того, що призначення єпископів мало здійснюватись представниками радянської влади і що священикам було заборонено надавати молоді духовну і релігійну освіту. Кожна зі сторін відстоювала свою власну позицію. Їх принципи не співпадали і тому почастішали арешти католицьких священиків. Це знаменувало поворотний етап у сталінському терорі. Були замордовані через віру перші католики. Їх позбавили майна, арештували і депортували разом із сім’ями у віддалені регіони країни як “елементи, небезпечні для суспільства”. З 1930 по 1931 рр. з УРСР було депортовано до Сибіру 381000 сімей (1800000 осіб), з яких 64000 становили католики[iii]. Апостольська Столиця зі свого боку підтримувала різні соціальні їдальні. В міста, де таких їдалень не було, висилала тисячі посилок з продуктами харчування, роздавала вбрання всім потребуючим без поділу на вік, расу чи релігію. І це все відбувалося в той час, коли влада особливо жорстоко переслідувала католицьку Церкву. Влада була особливо жорстокою з маніфестаціями протесту селян проти закриття церков чи колективізації, що ставило під загрозу життя їх власних дітей. Ось що згадують свідки: “В 30-х роках з нами сталося те, що й з усіма іншими. Мій тато не ходив до колгоспу, бо казав, що не хотів віддавати душу дияволу, і за це у нас забрали все, навіть півкілограма квасолі. Забрали все майно і віднесли до колгоспу”.
Незважаючи на те, що стосунки між Ватиканом і Радянським Союзом були напруженими Ватикан надавав моральну і матеріальну допомогу священикам і вірним, які знаходилися в СРСР. Наступний папа Пій ХІ в своїх промовах і Енцикліках “Misserentissimus Redemptor”, “Quadragesimo anno”, “Caritate Christi”, і “Divini Redemptoris” виявляв свій безперервний протест проти переслідувань Церкви в СРСР. Як приклад великої тривоги і турботи за долю Церкви в СРСР, можемо цитувати лист, який вищезгаданий Понтифік надіслав 02.02.1930 року до кардинала Базилія Помпілі: “Нас глибоко хвилюють страшні і святотатські злодіяння проти Бога та численного населення Радянського Союзу, які повторюються і збільшуються з кожним днем; всі ті люди близькі нашому серцю, хоча б тільки через те, що так терплять. Це відважні сини й дочки Святої Католицької Церкви, побожні й стійкі аж до героїзму і мучеництва…”.
Рапорти німецького консула в Харкові описували нелюдські розміри трагедії українських селян. В одній з потрясаючих доповідей (26.04.1933 р.) генконсул підтримував план передання допомоги з Німеччини. Але Сталін не зізнавався в голоді яких охопив Україну. Народ голодував, а на захід надалі йшли ешелони з радянським збіжжям. Мілітаризація СРСР була важливіша ніж життя мільйонів людей, штучно вбитих через спричинений голод.
Радянська влада трактувала віруючих в Україні, особливо на початку 30-х років, гірше ніж худобу. В новому комуністичному суспільстві не було місця на жалість. Люди гинули в страшних голодних муках, а у той же час Сталін продавав за границю 5 млн тонн збіжжя щороку. Навіть невеликої його частини вистарчило би, щоб врятувати від голодної смерті людей Україні. Однак спонукає до міркування, що не занотовано ані одного акту опору чи спротиву по відношенню до цинічних катів.
Слід зазначити, що саме цей папа, щойно дізнавшись про новий спосіб переслідувань, винайдений режимом, що хотів знищити Церкву в Україні, яким була конфіскація церковного майна з метою начебто допомоги мільйонам осіб, які страждали від голоду, хотів викупити це церковне майно, щоб уникнути святотатства з боку комуністів, але Сталін проігнорував це прохання. В нього була зовсім інша мета: «З усім цим голодним народом, який харчується людською плоттю, коли вулиці вкриті сотнями і тисячами трупів, зараз і лише зараз ми можемо і повинні конфіскувати майно Церкви з усією жорстокою і безжальною енергією. Тільки зараз величезна частина селянської маси може нас підтримати, тому що буде в змозі здобути собі хліб, продавши скарби монастирів. Без цих скарбів неможливо виконати в цілому завдання держави, зокрема, реструктурувати економіку і захистити наші позиції. Отже, чим більшою буде кількість розстріляних священиків, тим краще для нас. Ми повинні негайно провчити цих людей так, щоб вони на довгі роки не були в змозі чинити опір». (Сталін).
Саме тому священики були звинувачені в підбурюванні людей проти влади і в тому, що збирали народ перед храмами, щоб заборонити “грабіжникам” (ці конфіскації були дійсно справжнім грабунком) увійти в святині. Отець Йосип Бенецький з Києва за те, що відмовив солдатам віддати церковні книги, був засуджений до п’яти років концтаборів. Відбуваючи покарання, він захворів і дуже страждав від голоду, бо не мав за що жити. У Вінниці отець Ян Садовський був заарештований за те, що не віддав список охрещених, але згодом був звільнений, оскільки парафіяни заплатила за нього 30 мільйонів рублів.
Часто хвилювання серед селян були спровоковані спробами закрити храм. Атака на селян супроводжувалась примусовим закриттям костьолів, монастирів, санктуаріїв, релігійних спільнот, що вважались «оплотом куркулів». Церква була єдиною підтримкою для маси селян, яких в кінці 30-х років налічувалося 80% від усього населення. Закриття костьолів і арешти священиків було рішучим кроком до знищення селян. Все це відбувалось особливо інтенсивно в період з листопада 1932 р. по червень 1933 р. і представляло собою справжню катастрофу. Більш достовірні підрахунки говорять про близько 7 мільйонів жертв, особливо в Україні, а що говорити про Казахстан, Північний Кавказ, а також ті російські регіони, як пониззя Волги. “Біль, страждання, втрати людей були такими, що жодна книга не в змозі це описати”.
В наступні роки в Україні багато людей продовжували терпіти переслідування, насилля, приймати смерть лише за відмову відректись своєї віри. Незважаючи на це, Церква вижила, тому що під час Другої світової війни люди спонтанно відкривали закриті пару років раніше костьолі, бо прибули священики з Румунії, Польщі, Італії і Західної України, приєднаної до Радянського Союзу які звершували Євхаристію і вділяли Святі Тайни. З 1944 по 1946 років було знову відкрито 837 святинь.

Залишити відповідь