Життя у концтаборі було Голгофою для багатьох людей. “Жодна небезпека, жоден ризик, жоден бунт не був би у змозі перешкодити мені відправляти Службу Божу для них кожного дня”. Ось свідчення, яке пояснює, наскільки важливим було відправляння Євхаристії для священиків: «Думаю, що той, хто не досвідчив неможливості відправляти Святу Месу або брати в ній участь, не зможе оцінити, яким великим скарбом є Євхаристія! Для мене та для інших священиків, які в Радянському Союзі ризикували життям, щоб її відправляти і слухати, Євхаристія має величезну вартість. У в’язниці, коли ми голодували, тому що їжі вистачало лише для того, щоб не вмерти, я бачив, як священики, дотримуючись євхаристичного посту, не їли сніданку і працювали з порожнім шлунком аж до полудня, коли був найсприятливіший час для таємного відправлення Служби Божої. Я сам часто так робив. Коли не було можливості відправляти в таборі, тому що за нами слідкували, шматок хліба, не спожитий на сніданку, залишали в кишені аж до вечора, щоб не перервати посту і могти відправляти Євхаристію. Літом, коли день був довшим, а ніч коротшою, я бачив, як священики і в’язні вставали перед підйомом, щоб відправити в бараці Службу Божу, в той час, коли інші ще спокійно спали. Дізнавшись про це, начальство нас дуже карало, але для нас Євхаристія була скарбом, для якої було варто піти на всяку жертву”[i].
Марія Залуцька, родичка отця Яна Лукаша, згадує, як заарештували та засудили її дядька. У 1931 році його забрало НКВД з парафії Зіньків і вкинуло до в’язниці у Хмельницькому. Отця замкнули у маленькій келії, на стінах якої ще було видно кров убитих в’язнів. Він знаходився на частині дошки, на якій йому наказали спати від 24.00 (якщо мав таку можливість) до 4 ранку. Потім несподівано ця дошка скидала його на підлогу. Жив лише на хлібі й воді. В цих умовах тримали його протягом місяця. Часом накривали перед ним стіл різноманітною їжею, щоб змусити його зректися віри, але отець Лукаш не піддався. Перебуваючи в таборі у Біломорському Каналі, отець признався своїй родичці Наталії Енкот, що там він працює, розбиваючи молотом каміння, але не нарікав, тому що у перервах між роботою міг потайки відправляти Євхаристію. Наталія сказала, що може попросити разом з парафіянами дати йому легшу працю, але він їй не дозволив. “Якщо працюватиму в конторі, то не зможу відправляти Святу Месу”[ii]. Ось свідчення іншого священика: “Протягом 40 років підземелля я не пропустив ні одного дня, щоб не відправляти Євхаристії: ніколи, навіть у таборі. Навіть якщо будинок, у якому я відправляв, був оточений КДБ, я ніколи не перервав відправу, закінчував, а потім утікав через вікно”[iii]. Відважні священики дозволили закрити себе вкинути у в’язницях, щоб могти занести людям Євхаристію.
Отець Федорович пригадує: “Я сказав жінкам, що вже відправляв Євхаристію і що завтра відправлятиму знову. Наступного дня вони прийшли і були першими учасницями Служби в лісі; після відправи перших двох Служб я запросив ще пані Добжецьку та інших, яких добре знав.
Ввечері цього ж дня жінки зібралися разом і молилися вголос: не пригадую, був це розарій чи літанія. А через кілька днів їм це заборонили. Молитись дозволялося індивідуально, але не спільно. У сусідньому бараці жив разом з жінкою і двома синами пан Мороз, військовий із Міністерства з Варшави, людина дуже щира і релігійна. Він мені дав свій бенедиктинський Месал, і таким чином я вже мав свій Месал. Його дев’ятирічна донька подарувала мені чашку з тарілочкою. Чашку я залишив собі, а тарілочка слугувала мені за дискос. Пан Мороз знайшов чималу дерев’яну дошку, досить широку, прибив її до пенька, який знайшов я, і вийшов маленький вівтар, який ми сховали в рові. Учасники Служби Божої сиділи на “лавках”, тобто на повалених соснах. П’ятеро хлопчиків приблизно дванадцятирічного віку стежили за бараками і нашою каплицею. Якщо бачили когось підозрілого, то кричали: “О, який великий чорний гриб!”, даючи нам знати, що маємо сховатися. Так як у цьому місці було багато грибів, хлопчики носили з собою кошики, щоб удавати, що їх збирають, і російську книгу ботаніки, щоб вчитися. Таким чином я відправляв Євхаристію. Ми з паном Морозом, міністрантом, стояли на колінах протягом усієї Служби; проповідь я говорив також на колінах, а всі сиділи. Було багато комарів, тому під час відправи пан Мороз відганяв їх від мене гілкою”[iv].
У 1950 році після концтабору отець Йосиф Кучинський що залишився на засланні поблизу Воркути пише так:“Це було найкраще поле для душпастирської праці: 40 шахт на 30-ти кілометровій території. Але зовні роботи я не знайшов і повернувся до шахти. Я старався, щоб неділя була в мене днем, вільним від праці. Відправляв Святу Месу в приватних будинках. Там, під час суворих зим, справжні священики відчували велику радість, даючи духовну поживу бідним робітникам: відправляли Святу Службу, сповідали, уділяли Святого Причастя у вугільній шахті на глибині 900 метрів або в хатах тих, хто був на засланні”[v].
Відправляння Служби Божої в бараках було важким і небезпечним, тому священики мусили постійно бути чуйними, ховатись в темному кутку, а люди чували у коридорах, щоб остерегти їх у випадку небезпеки. Вони вивчали напам’ять Службу на випадок конфіскації Месалу; відправляли Месу, доки мали хліб і вино. Кожного вечора, коли інші грали в карти або розмовляли, вони повторювали молитви, щоб завчити їх напам’ять. Під час відправи згадували тисячі осіб, що творили Церкву мовчання, для яких вони потаємно служили як священики. Відправляли, сидячи на ліжках, стоячи один напроти одного, удаючи в такий спосіб, що щось читають або напівголосно розмовляють. У бараці не можна було тримати позолочену чашу, тому використовували замість неї склянку, а замість гостії – шматок хліба. Євхаристійна пожива була для них необхідністю душі, такою ж, якою був хліб для тіла:
Вязниця на Лубянці і напис: “Для нас хліб життя був єдністю з Богом і з тими, кому ми мріяли Його занести. Я усвідомлював це протягом п’яти довгих років, проведених у Луб’янці: будучи позбавленим цієї духовної поживи і цієї єдності, я звертався до Бога в молитві та протягом дня часто приймав духовне причастя. Кожного дня рецитував напам’ять молитви зі Святої Меси. Часто мені здавалось, що вони лише підкреслюють неможливість прийняття Євхаристії. У ці дні страждань, темряви і приниження я особливо прагнув цього джерела сили, яке було в змозі дати мені Хліб життя – і не міг його мати. Я просив Бога, розмовляв з ним, просив у нього допомоги і сили і знав, що він був зі мною. Я мав усе це, але не міг мати Його присутність у Причасті. І ця неможливість була для мене дуже важкою: це був такий голод душі, як голод тіла, який я безперервно відчував у ці роки”[vi].
“Ми мали завжди сухий хліб. Його не було багато, але це був хліб для Причастя. Коли прибувала посилка, сторож відкривав і питав, що це, а я відповідав, що це печиво. Щоб у мене не було проблем, давав їм трішки. А вино? Його нам не дозволяли отримувати, тому що в таборі не дозволено вживання алкоголю. Ми робили вино з родзинок (наші церковні настоятелі дозволили вживати його як вино для відправи). Це було вино, що його вживали на Месах, відправлених з пам’яті”[vii].
У Кам’янці – Подільському в 60-х роках працював Отець Ян Ольшанський МІС, який затримався у домі пані Кульчицької. Жінка, щоб повідомити про це вірних, ходила від дому до дому і говорила: “Прийдіть до нас, бо ви нам потрібні”. Вони розуміли і йшли до її дому, де священик, на низькому кріслі, щоб бути невидимим, з набожністю сповідав, а потім відправляв Святу Месу та хрестив дітей.
Отець Хоміцький, відвідуючи хворих, просив їх жертвувати свої страждання за Церкву і за переслідуваних. Отець Мартиніян Дажицький також вважав одним зі своїх головних завдань відвідання хворих. Він пригадує, як у 1959 році, щоб доїхати до села, де його очікували, мусів пройти 30 кілометрів. Це був базарний день і таксисти мали багато роботи, тому що на стоянці була велика черга людей. Лише близько четвертої вранці одне таксі змогло завезти отця до села, де його очікували всю ніч більше 80 осіб, зосереджених на молитві. Отець продовжує:“Уявіть, наскільки я був стомлений. Після безсонної холодної ночі я почав сповідати! Почав, але не міг довго сидіти, тому піднімався, сідав, ставав на коліна. Посповідав близько двадцяти осіб. За звичаєм після сповіді я уділив я Святого Причастя двадцятьом особам, і вони пішли додому, тому що були втомлені та їх чекала праця. Мене ж втома не залишала ані на хвилину. Тому я звернувся до присутніх і сказав: “Я ляжу на годинку”. Всі погодилися. Я ліг, але відразу й встав: сумління не дозволяло мені відпочивати, тому що на мене чекали люди. Я сповідав до дев’ятої години наступного ранку”[viii].
Отець Буковінський розповідає, що в червні 1957 року їздив по селах навколо Алма – Ати, після короткої промови священика пан Левіцький сказав у присутності багатьох: “Мені здається, що це найбільш зворушлива промова, яку я чув протягом усього мого життя. (…). Нас завезли в ці гори і залишили. Ніхто про нас не пам’ятав. Нарешті прибув до нас духовний отець! Ми сироти, такі сироти…”. Плакав шановний голова, плакав зібраний народ, і разом із ними плакав також священик, але були це сльози радості. Зі зворушенням пригадує ще один приклад вдячності Божому Провидінню.
“У червні 1969 року я діставався з одного села в інше, десь за 30 кілометрів, їдучи на возі, який тягнула пара жеребців. Я був зодягнений у сутанну, досить великий чемодан був прихований під соломою, щоб не привертати уваги. Коли ми їхали полями, то солома розсипалась і потрібно було весь час її поправляти. Це був гарний сонячний день, на небі жодної хмаринки. Справа була дуже родюча земля, зліва пасмо гір з укритими снігом вершинами. В ці хвилини я відчув себе дуже щасливим і дякував Провидінню, що завело мене до цих бідних і залишених, але таких віруючих і закоханих у Христа людей. Це щастя я відчував на возі і його не замінить найбільша слава. Не раз, я згадував це. Я не знаю, в який спосіб Боже Провидіння чуватиме над нашою Церквою у цій країні. Знаю тільки, що солодко і мило нести Хрест Ісуса, і що ярмо з Нимлегке. (18 травня 1970 р)”[ix].
[i]W. CISZEK SJ – D. L. FLAHERTY SJ, On mnie prowadzi, Kraków 2001, c. 145.
[ii]List ks. Stanislawa Kumiegi i Marii Zaluskiej. Zinkiw, 08.03.2002.
[iii] G. MATTEI, «Venti anni di gulag e di esilio non hanno cancellato la gioia», в “L’Osservatore Romano”, Supplemento al numero 140 (2001) 28.
[iv]T. FEDOROWICZ, Drogi opatrzności, Duchowienstwo polskie w wiezieniach, łagrach i na zesłaniu w ZSRR. Pamietniki i dokumenty, Red. R. Dzwonkowski SAC, Wyd. III, vol. I, Lublin 1998, сс. 27-28, 36-37.
[v]Kresowi Księża harcerze od Kamieńca Podolskiego do Nowogródka. Kościół rzymskokatolicki na kresowych ziemiach polskich, Red. H. Dąbkowski, Warszawa 1929, с. 54.
[vi] Там само, с. 136.
[vii]Інт. зо. МихайломГоловацьким, Звичайніпряники?, 334 в Archivio dell’Istituto della Storia della Chiesa presso l’Accademia Teologica a Lviv, f. 1, vol. 1, с. 30.
[viii]L. KARŁOWICZ, Ciernista droga…, сс.96-97.
[ix] W. BUKOWINSKI, Do moich przyjaciół…, cc. 122-124.